Розділ 31. Кай

Мене сковувала злість і страх за Асю. Здається, уся ця поїздка була заради нашої безпеки — її насамперед. Викрадення, пастка, отрута… Комусь Ася дуже сильно перетяла стежку.

Сама дівчина була сірого кольору. Вона дивилася на калюжу вина немигтючим поглядом, немов би сама ставила те саме запитання. Хто це міг бути? Навіщо? Жук сиділа поруч і вилизувала лапки, як ні в чому не бувало, що трохи заспокоювало. Принаймні зараз Ася у безпеці.

Але це не надовго.

— Мортімере, — крізь зуби процідила Маргарита і змахнула рукою — її очі вмить почорніли, а біля кінчиків пальців з’явилося блакитнувате сяйво.

Від цього у дворецького на шиї почорніли вени, набрякли, готові ось-ось вибухнути. У його очах читалося нерозуміння і шок, але він не міг сказати і слова — його волю контролювала Маргарита Ремі-Г’юм. І, здається, зараз вона побажала смерті свого дворецького.

Що ще вміють ці Ремі-Г’юми, трясця?!

— Мамо, це не Мортімер, — тихо сказала Ася.

— Що?

Без зайвих слів Ася взяла пляшку, залишену дворецьким. Темне скло ретельно приховувало рідину, роблячи її візуально не відмінною від звичайного вина. Але Асю цікавило не воно, а етикетка, що злегка відставала від пляшки. Спритними пальцями дівчина потягнула за край папірця, щоби показати те, що приклеїлося до зворотного боку неуважного злочинця.

Це був зелений листочок. Такий самий, як ті, що часто плуталися у волоссі Ганні.

— Мене хотіла вбити… Хранителька духів?

Ася сховала обличчя за волоссям, але її плечі тремтіли. Я не смів підійти ближче. Звісно, я хотів обійняти її, заспокоїти, втішити, приховати від усіх турбот, які могли тільки лягти на цей ніжний стан. Але мої дотики відгукувалися лише холодом. Найкраще, що я міг зробити для Асі зараз — просто бути поруч.

І все ж я не вірив, що Ганні це зробила.

— Я скликаю шаманів, — вигукнула Маргарита, відпустивши майже бездиханного дворецького на підлогу.

Він осів і закашлявся, потираючи горло. Ідеально укладене сиве волосся розпатлалося, але його роботодавиця не звернула на це жодної уваги.

— Мортімере, подзвони Його Величності й поясни ситуацію, — сказала вона й хижою ходою вийшла з кімнати.

Жодних вибачень, запитань до доньки, жодних лагідних обіймів. Вона, на відміну від мене, могла втішити Асю. Маргарита точно не заслуговує на премію «мати року». Я важко зітхнув, спостерігаючи за жінкою, яка зачиняла за собою двері. Як можна бути настільки позбавленою емпатії?

Роздратований та розчарований я хотів допомогти бодай комусь, тому  підійшов до дворецького і простягнув йому руку. Яке ж було моє здивування, коли мої пальці пройшли наскрізь нього.

— Я не медіум-фізик, містере Лі, але ціную спробу, — холодно відгукнувся дворецький, шарахнувшись від мого дотику.

Ось же мерзенна доля. Намагаєшся людям допомогти, а викликаєш або рій морозних мурашок, або зовсім бажання втекти. Хоч бери і ставай велетнем на болоті, з друзів у якого хіба що віслюк, і той нестерпний.

Мортімер встав і обтрусився, ще з хвилину перебуваючи в стані шоку. Потім він немов переодягнувся — на обличчі з’явився знайомий незворушний вираз обличчя. Дворецький поправив піджак і віддав розпорядження служницям провести мене, Асю і Олівера в іншу кімнату. Після чого він покинув нас слідом за Маргаритою — ймовірно, щоб виконати дане йому доручення.

— Не люди, а роботи, — прошепотів я, спостерігаючи за дворецьким.

— Ласкаво просимо в моє життя, — невесело хмикнула Ася.

Олівер підійшов до сестри й обійняв її, м’яко погладивши по спині. Від цього жесту дівчина стрепенулася і напружилася, ніби до цього часу майже спала, але небезпечні лапи лева чи тигра скинули з неї залишки сну.

— Всі та не всі, — промовив Олівер, — я завжди прикрию, сіс. А тепер ідемо, нема чого тобі витріщатися на цю моторошнувату калюжу.

Ми вирушили за служницею, кожен у своєму темпі. Ася — повільно, обіймаючи себе за плечі. Олівер швидше, але підлаштовуючись під крок сестри — він все ще намагався зігріти її своїми руками. Я йшов позаду них поруч з кішкою, намагаючись не впустити жодної деталі. Зробити багато я не міг, але міг багато побачити.

Одночасно з цим я гарячково міркував. Ганні не могла так вчинити. Ні, у теорії, звісно, вона могла бажати Асі зла, а тому прийшла поговорити з нами й потім добити. Але навіщо? Навіщо говорити, що знайде докази своєї невинності? Чому діяти так незграбно? Не вірю, що божество з кількома тисячами років життя не помітило липку етикетку і приклеєний листочок.

До того ж це ще треба було знати, що Ася буде першою, хто вип’є з пляшки.

Ні, це був хтось, хто працював тут, але міг залишатися в тіні. І хто, судячи з усього, бачив, як ми розмовляли з Ганні.

Довіряти не можна було нікому. Я подивився на спину юнака поруч з Асею.

Ми прийшли в кімнату й розсілися в очікуванні. Ася — на крісло, щоб ніхто більше не міг бути поруч. Мені на це було трохи начхати, а тому я зручно влаштувався на підлокітнику, намагаючись зайвий раз не торкатися мого медіума. Хай навіть і дуже хотілося.