Розділ 28. Кай

Я брехав без усякого сорому із кількох причин. По-перше, мені, як духу, червоніти не належить, навіть через сором. По-друге, мені потрібно було поспілкуватися з людиною (або божеством) незацікавленою, яка б точно сказала мені, що сталося насправді.

Я не суддя. Не мені дивитися на чужі вчинки й засуджувати. Але я людина (майже), яка хоче знати, що сталося насправді. Розуміти мотиви. Мати можливість підтримати, якщо це буде потрібно.

Ганні боязко озиралася і майже шипіла на мене, поки я зволікав. Зважитися було складно. Що, як вона дізнається? Вона ж не пробачить те, що я діяв у неї за спиною. Я провів поглядом Асю, що відходила у бік дверей, набрав у легені повітря і видав:

— Що сталося після смерті Андрія?

Обличчя Ганні змінилося. На мить вона навіть втратила пильність і повернулася до мене з очима, переповненими цікавістю. Куточки її губ тремтіли, брови здивовано піднялися, а вії тріпотіли, як від сильного вітру.

— Я думала, питання стосувалося твого життя, — зауважила Хранителька.

— Якщо я…, — запнувся, — якщо Ася… ми. Якщо ми будемо щось будувати, я хочу знати, до чого готуватися.

— Що б не трапилося між Асею та її… хм, колишнім — неправильне слово, швидше, коханим, — Ганні піднесла руку до підборіддя, погано приховуючи усмішку, — це не стосується Асі й тебе.

— І все ж таки.

Мій голос звучав твердо і впевнено. Шляху назад немає. Питання вже пролунало, я вже поставив під сумнів свою віру в прекрасного медіума. Відмовлятися від своїх слів пізно, та і проти моїх правил. Я дивився на Ганні, поки вона осудливо похитувала головою, не перестаючи всміхатися. Здається, вона розуміла мене більше, ніж намагалася показати.

— Що саме ти хочеш знати?

— Чи справді… — голос зірвався, я торкнувся горла, намагаючись збити неіснуючий клубок, — Ася вбила дружину Андрія?

— Я не знаю, — Ганні відвела погляд, намагаючись не зустрітися з моїм розчаруванням, — але можу дізнатися. Душі приходять до мене чисті й готові до переходу, але у файликах завжди зберігається інформація про те, що їх тримало.

— Будь ласка, — я кивнув Хранительці, чомусь відчуваючи колосальне почуття провини, — мені потрібно це знати.

— Добре, Каю Лі, — відповіла Ганні й чомусь потріпала мене по щоці.

Я відчув, як усе тіло наповнилося якимось теплом і відчуттям чогось рідного. Ніби я повернувся туди, куди так давно хотів потрапити. Брови проти волі насупилися, зустрівши дивний вогник в очах Ганні.

— Цікаво, — прошепотіла вона і зникла, щойно ці слова долетіли до моїх вух.

— Цікаво, їй, трясця, — вилаявся і оглянув сад.

Я залишився один. Ася не сиділа на терасі — найімовірніше, повернулася до будинку, щоб сховатися від осіннього вітру. Мені туди не хотілося. Весь будинок Ремі-Г’юмів душив і вивертав навиворіт. Усі ці красиві кущі, що прикривають потворні душі мешканців будинку.

А що я? Випитую інформацію про Асю за її спиною. Чим я кращий за членів сім’ї Ремі-Г’юм?

— Ідіот, — пробурмотів сам собі, поправив уявний хаос на голові й побрів до будинку.

Потрібно знайти Асю. Поговорити? Може вона сама мені все розповість, і буде не пізно зупинити Ганні. Сказати, що це була мить хвилинної слабкості. Що я, взагалі-то, не такий! Так, вирішено.

Я кивнув сам собі й побрів кам’яною стежкою до будинку. Знайду Асю та й по всьому.

У вітальні перед входом у сад нікого не було. Я кілька разів подивився на всі боки, але ні дворецького, ні армії слуг видно не було. Дивно. Поки я йшов сюди, здавалося, що вони були всюди. Може пішли на якісь важливі збори? Якщо всі працівники цього будинку медіуми, то нічого дивного начебто.

Знизавши плечима своїм думкам, я порахував дитячою лічилкою двері, у які слід піти.

Переді мною був вибір — двері ліворуч, радше арка, що вела вглиб Західного крила. Двоє зачинених дверей переді мною, що вели у якусь невідомість, бо звідси навіть приблизно не було видно, що на мене чекало. І, нарешті, прохід праворуч, звідки я спочатку вийшов зі своєї «спальні».

— Іні міні майні мо, — шепотів я дитячі слова, — зловив я тигра за… палець. Якщо скрикне, — навіть жах пробирало від сенсу дитячої лічилки. І як я раніше цього не помічав? — відпусти його. Іні міні майні мо!

Палець упав на одні з зачинених дверей переді мною, і я став навшпиньки, щоби підійти ближче. Навіщо? Не знаю. Моторошна лічилка, виголошена духом у спорожнілому будинку перед замкненими дверима раптово вплинула на мою здорову здатність міркувати.

Якщо така здатність у мене взагалі коли-небудь була.

Я акуратно повернув ручку дверей і прислухався. У коридорі було тихо. Повільно, ніби здійснював пограбування, я переступив поріг спершу правою ногою — мене ніхто не почув, потім лівою… Коли місію вже майже було успішно завершено, моя нога наступила на жахливо скрипучу мостину, скрип якої рознісся порожнім коридором.

Якби я грабував банк, то був би найневдалішим грабіжником у всесвіті.

Посміявшись із самого себе, я вже впевненіше пішов уперед. Адже я просто шукаю Асю, вірно? Ніякого криміналу.