Розділ 26. Кай

Дворецький вийшов, а я в серцях скинув найближчу книжку з полиці на підлогу. Гнів клекотів усередині. Та яке вони мають право вказувати мені, до кого і як ставитися?! Руки самі потягнулися до інших книг, прикрас — усе летіло з гуркотом на підлогу. Мене, ймовірно, чули. Мені, ймовірно, було начхати на їхню думку із цього приводу.

Злість настільки пробирала не тільки від того, що вони вважали себе правими. І навіть не від того, що вони лізли в стосунки, де місця не було навіть третім — що вже там до п’ятих і десятих. Ні, справжній гнів розривав мене від думки, що вони мають рацію.

Якщо сказане дворецьким правда, якщо я все забуду, то яке я маю моральне право й далі шукати близькості з дівчиною? Вона залишиться в цьому світі і із цими спогадами, тоді як я повернуся до старого життя.

З усього розмаху гупнув по стіні. Найбільше на світі мені захотілося відчути зараз біль фізичний, щоб заглушити біль внутрішній.

М’який стукіт перервав мій бешкет виділеної «спальної» кімнати.

— Містере Лі? — пролунав тонкий голос служниці по той бік дверей. — Усе гаразд, містере Лі?

Я приречено видихнув, подивився на залишений мною бардак і пішов на вихід.

— Так, — я відчинив двері і спробував одягнути звичну ангельську маску.

Виходило паршиво.

— Я б хотів провітритися, не підкажете, куди мені йти?

Дівчина зиркнула мені за плече. Її очі тут же округлилися, а руки майже інстинктивно потягнулися до губ. Плечі дрібно затремтіли. Вона зупинила себе і струснула головою, намагаючись згадати, що я там запитав.

Мабуть, гості цього маєтку рідко влаштовують погром.

— Вулиця, — тактовно нагадав я.

Дівчина показала рукою ліворуч, несила подивитися мені в очі.

— Дякую, — кивнув їй, прокашлявся і додав: — і вибачте за… це.

Служниця нічого не відповіла мені, продовжуючи стояти на місці, як укопана. Так, усі духи різні! Даєш рівність і відсутність забобонів щодо прозорих!

Нда, Каю, зовсім із голівонькою погано. Пішов у бік виходу, вказаний служницею. Їй зараз точно було б краще бути подалі від мене. 

З дому вийти було неважко. Мені періодично зустрічалися слуги, які люб’язно вказували, у якому боці був сад. Одна дівчина навіть запитала, чи не хотів би я випити чаю на терасі?

— Ви ж знаєте, що я не відчуваю смаку? — не дуже ввічливо запитав я, але постарався задобрити питання ангельською усмішкою.

— Звичайно, містере Лі, — не помітила роздратування в моєму голосі вона. — Але ви в Ірландії, тут для багатьох чай — це більше культура і традиція, ніж смак насправді.

— Відмовлюся, дякую, — твердо відповів їй і пішов геть швидше, ніж вона встигла щось сказати.

Уже в саду я зітхнув на повні груди, насолоджуючись хмарною погодою, що нарешті настала. Легкий натяк на ближній дощ відчувався в ароматі вітру, кутаючи мене у своєму спокої.

Життя занадто коротке, гей? Може немає нічого поганого в тому, щоб трохи побути егоїстом? Можна обговорити це з Асею, і запропонувати їй прийняти рішення… Чи хоче вона зближуватися? Я спопеляв горизонт поглядом, розуміючи, що не готовий почути її відповідь.

— Невже моя сім’я примудрилася допекти й тебе? — почувся знайомий голос рудоволосого медіума.

Я обернувся і не зміг стримати усмішки. Вона була не виспаною з відвертим хаосом на голові, але така домашня, така тепла, попри мою холодну природу. Її веснянки контрастували із зеленими очима, поки вона морщилася.

Морщилася. Сонця ж немає. Але яскраве світло так грало з моїм прекрасним медіумом, що вона якийсь час не могла звикнути, прикриваючи очі рукою. От і як мені бути готовим почути «ні» від неї?

— Це правда, що я все забуду, коли, — я все ж таки сказав «коли», не «якщо», — повернуся у своє тіло?

Ася охнула і сперлася на іншу ногу, нервово затерла руку.

— Я не хотіла, щоб ти дізнався ось так, — тихо відповіла вона, уважно вивчаючи моє обличчя.

Очі, губи, звабливий силует — я не міг дивитися на неї і не водити поглядом по всій дівчині одночасно.

Ти хочеш цього?

Такі прості слова, їх потрібно просто вимовити. Губи покусані, руку сховав у кишеню, роздираючи шкіру навколо нігтів. Грав жовнаками.

Хочеш, Асю?

Вона дивилася на мене значно пильніше, втупившись у самі очі, ніби могла бачити мою душу — смішний каламбур, зважаючи на те, що я дух. Але вона бачила більше: мої думки, мої почуття. Ми ніби стали одним єдиним цілим у цьому погляді.

І все ж я не поставив запитання. А вона не відповіла.

— Асю! Каю! — раптом почувся гучний шепіт звідкись з іншої частини саду.

«Слава богу», — подумалося мені. Слава богу, що можна відкласти смертельно болюче питання на потім.

Ася підняла долоню догори, зупиняючи мене від рухів і слів. Сама вона змахнула правою рукою, вмить перетворюючись на темну версію себе. М’яким кроком медіум наближалася до джерела недавнього шепоту, уважно оглядаючи все.