Розділ 23. Ася

Прилизаного вигляду чоловік підійшов до Олівера і з ввічливим поклоном запросив на посадку. Кай якраз приспів вчасно, прослизнувши слідом за працівником аеропорту. На ньому свого образу не було в прямому й переносному сенсі: його астральна сила майже закінчилася, зробивши його напівпрозорим. Але за похмурими бровами, за зосередженими очима й щільно стиснутими губами я зрозуміла, що справа не тільки в цьому.

— Усе гаразд? — тихо запитала я, але дух тільки вимовив щось нечленороздільне, прискорюючи крок слідом за Олівером.

Багато чого я зробити не могла. Якщо Кай захоче, він сам розповість, що його гризе. Замість загальних фраз на кшталт «усе буде добре» чи насідань на його забиту голову, я просто знайшла пальцями його руку й міцно стиснула.

У долоню вдарив звичний холод, але я не звертала уваги. Пальці Кая у відповідь стиснули мої.

Ми перетнули будівлю аеропорту і влаштувалися в приватному літаку. Шкіряні крісла віддавали новим запахом, який марно намагалися перебити ароматом модного парфуму. Я вибрала місце біля вікна, Кай сів поруч, поклавши голову мені на плече. Стюардеса з елегантно укладеним волоссям не насідала, тільки запитавши, чи не хочу я чогось випити. Я відмовилась.

— Чи можу я щось запропонувати вам, сере? — запитала дівчина в Кая.

Він здивовано обернувся до мене.

— Усі працівники Ремі-Г’юмів — медіуми, — неохоче буркнула я. — Тебе бачать та чують усі.

Завжди вважала це гайнуванням дорогоцінного ресурсу. Замість того щоби працювати стюардесами, дворецькими й нянями, ці люди могли б допомагати тисячам духів відправитися в інший світ. Але ні, адже моїй родині потрібні були люди, які могли б обслуговувати всіх гостей літака.

А ними нерідко були самі духи.

— Мені… ееее, — забарився Кай, — ні, дякую, нічого не потрібно.

Олівер не вшанував стюардесу навіть поглядом. Він упав на дальнє сидіння, натягнув маску для сну й захропів, щойно літак відірвався від землі.

Хмари відлітали вдалину, залишаючи всі печалі й турботи там, на землі. Навіть духів немає в небі, якщо не брати до уваги Кая, звісно. У польоті медіуми можуть розслабитися, бо серед хмар їхньою найбільшою проблемою може бути турбулентність або курка замість риби в обідньому меню.

— Я зустрів свою команду, — раптом перервав мої роздуми Кай.

Його голос був тихим і трохи сумним, ніби сталося щось цілком очікуване, але від того не менш тужливе. Він помовчав із хвилину, важко видихнув і продовжив:

— Мій найкращий… — Кай хотів сказати «друг», але прикусив язик, — танцюрист із кимось чатувався. Я знаю, що це неправильно, але не зміг утриматися і подивився, що ж він там писав.

— Гадаю, не любовна переписка?

Кай сумно похитав головою.

— Здається, йому платили папараці за інформацію про мене.

Моє здивоване зітхання змішалося з вигуком обурення. Зі мною такого досвіду не бувало — відомі медіуми діють тихо, без зайвого шуму. Ті, хто платить нам приємні суми «на благодійність», теж воліють зберігати в таємниці нашу співпрацю.

Багатії, приховані за маскою сірого кардинала.

— Мені дуже шкода, — тільки і змогла видавити я, — що ти плануєш робити?

— Звільню, — на видиху він опустив очі, — щойно повернуся у своє тіло. А поки що, боюся, він буде творити свої брудні справи.

— Якщо хочеш, я поговорю з Каєм… у сенсі, з твоїм тілом.

— Не хочу. — Погляд чоловіка не віщував нічого доброго, від чого я ледве стримала усмішку.

До чого ж він милий, коли ревнує. Закусивши губу, я відвернулася до вікна, повернувшись до своїх роздумів про небо. Хмара за хмарою я не відчула, як провалилася в сон.

Прокинулася вже на землі. За вікном грало світанкове сонце, якому цілком переконливо погрожував вітер. В Ірландії сонце — річ рідкісна. І при першому подиху вітерця завжди прилітають хмари.

— До обіду має бути ясно, — вийшовши з літака, вимовив Олівер.

Його обличчя було пом’ятим після польоту, але це робило його тільки милішим і симпатичнішим. Працівниці аеропорту підлесливо дивилися на нього й хихикали, коли Олівер за старою звичкою підморгував їм на прощання.

Біля фамільного маєтку ми були тільки через кілька годин. Вдалині від міста темно-бордовий будинок мав страхітливий вигляд. Мурашки пройшлися по шкірі, щойно я помітила ідеально вистрижені зелені кущі. Жоден міліметр не виступав за лінію запланованого малюнка, ніби родина Ремі-Г’юмів на мить мала владу над самою природою.

— Ласкаво просимо додому, міс Агнеса-Артеміда, — привітав мене сивий дворецький, чемно вклонившись біля самого входу.

— Просто Ася, Мортімере, — поправила його з легкою посмішкою.

— Прошу за мною, міс Агнеса-Артемідо.

Здається, він упритул ігнорував мене. З роками Мортімер зовсім не змінився, хіба що більше сивини з’явилося на його скронях. З важким зітханням я подивилася на Кая і переступила поріг будинку.

Олівер уже давно втік у свою кімнату. Мені ж було наказано чекати рішення Маргарити Ремі-Г’юм щодо місця мого перебування. «Моєї» кімнати в цьому будинку не було з тієї самої секунди, коли я вирішила втекти.