Розділ 22. Кай

Вирішивши для себе, що Олівера я знаю значно менше за мою прекрасну руду супутницю, а отже, і віри йому менше, я заспокоївся. Якийсь черв’ячок усередині намагався будувати підступи й розбурхувати мою свідомість, але я впевнено відмахнувся від нього.

На нас чекав тригодинний переліт, бо медіуми не вміють телепортуватися, як, власне, і духи. Нам доводиться мандрувати на своїх двох або користуватися послугами прекрасної Хранительки духів. І для мене вона, звісно, робила деякі поступки, проте для більшості інших представників примарного світу ця опція була закрита.

Та й не те щоб зараз я міг до неї звернутися, як раніше.

Летіти нам належало на приватному літаку сім’ї Ремі-Г’юмів, що мене не мало б дивувати. Ось тільки я сам такої честі вшановувався рідко — переважно коли мене запрошували виступати на приватних заходах або вечірках багатіїв. Музиканти, навіть якщо успішні, народ простий. Бізнес-класу вистачить!

В аеропорту нам із жалем оголосили, що доведеться чекати: повітряний простір над Ірландією закрили через сильну негоду. Час очікування, ймовірно, становив від години до нескінченності світу цього, тому що немає ніякої міри очікування, коли справа стосується затримки рейсу.

Навіть якщо рейс цей — тільки ваш.

— Безпардонне хамство, — тужив Олівер у виділеній кімнаті очікування для пасажирів бізнес-класу, — мій літак. Хочу й ризикую!

Він сидів на м’якому пуфику, попиваючи ароматну гарбузову каву. Мене ж роздирала заздрість. Не те щоб духам була потрібна кава або вони могли відчувати її смак. Я пробував! Перелякав населення, а толку, як жувати пінопласт.

— Своїм «хочу» ти будеш наражати інші літаки на небезпеку, — резонно зауважила Ася, витягаючи якийсь журнал із невеликої стійки біля дверей. — Краще розслабся і почитай сьогоднішні новини.

— Якщо в новинах не напишуть про яскраве сонце й безхмарну погоду, то приємного там не буде.

— Приємного в новинах ніколи не буває, — філософськи підмітила Ася, а потім повернулася до мене: — Ти точно в порядку? Із самої поїздки мовчиш.

Олівер виразно підняв брови й зиркнув на мене, прикриваючи обличчя чашкою. Я прокашлявся.

— Не щодня мене викрадає дух, якого вбивають у мене на очах і оголошують про смертельну небезпеку, — ніяково розсміявся, а Ася тямуще погладила мене по плечу.

Обманювати її було огидно й гидко, але я не міг нічого вдіяти. Заснулий черв’як усередині прокинувся, смикаючи мою і без того вистраждану совість. Не витримавши почуття провини, я підстрибнув із порожнього сидіння і сповістив:

— Піду прогуляюся!

— Тільки не йди далеко, — Ася виглядала стривожено, — у будь-який момент можуть дозволити політ. Ми тебе оголосити в динаміки не зможемо, як ти розумієш.

— Я ненадовго, — кивнув їй, наче збирався до вбиральні й назад.

Знову ж таки. Духам туди не потрібно. Ні, натомість мені хотілося провітритися, залишитися наодинці із собою і обміркувати все те, що я дізнався. Переварити події сьогоднішнього дня. Чи варто мені вірити Оліверу? Начебто ні. Та після сказаного — чи справді мені варто довіряти Асі? 

Спочатку єдиною, хто переживав за мою долю і намагався мене повернути в тіло, була Ханні. Але і її мотиви тепер під питанням. Я важко видихнув, проходячи повз сотні людей.

Усі поспішали по своїх справах — хто всміхався, хто сміявся, у когось був відверто нудьгуючий вигляд. Деякі люди їхали з тугою. Можливо, залишали близьких або подорож не обіцяла їм добрих новин.

Я із цікавістю роздивлявся обличчя людей, розчиняючи свої негативні емоції в цьому потоці. Немає нічого, що я б міг контролювати. Тому невагомою гілочкою в бурхливій течії я спостерігав, як світ проноситься повз мене.

Аж раптом очі спіймали знайомий їжачок на голові. Це червоно-чорне волосся, цей темний погляд.

Бен! Мій найкращий друг із танцювальної команди! Мабуть, Кай-без-душі сьогодні виїжджав з України в наступну країну туру. Воно й логічно, ми ніколи не затримувалися довше кількох днів на одному місці.

Часу ще було навалом, тому я вирішив зробити невелику витівку і простежити за своїм найкращим другом. Адже він не знає, що я поруч. Може якісь страшні таємниці проговорить? Або я побачу, з ким він весь час чатиться? Під час тренувань це дратувало страшенно!

На відміну від ірландського напрямку австралійський був вільним. Кай, Бен і решта хлопців чекали, коли оголосять посадку, що, судячи з табло, мало відбутися без затримок. На них були темні куртки й окуляри, щоб інші пасажири не впізнали іменитих зірок.

Варто сказати, якщо хтось і впізнав соліста «Оди», то не подав знаку. Весь маскарад мав смішний вигляд, але хлопцям було все одно — вони смертельно втомилися. Я бачив мішки під очима у всіх танцюристів, Кай-без-душі закинув голову на спинку крісла і спав, а Бен щось напружено писав у телефоні.

Він постійно поглядав на Кая поруч, ніби боявся бути спійманим на гарячому. Відчуваючи недобре, я підійшов ближче й заглянув йому через плече.

Нігті Бена були погризені, шкіра на пальцях у глибоких ранах від постійного нервового посмикування. Я ще ніколи не бачив друга в такому стані.

Очі знайшли чат швидше, ніж я встиг зупинити себе вичитуванням совісті про важливість особистого простору.