Розділ 19. Ася

Танцювальний зал. На стінах розвішані дзеркала, у кожному з яких відбивалися присутні в кімнаті люди. Вони рухалися в такт музики, не зводячи очей одне з одного. Рука слугувала продовженням руки, там, де закінчувався рух одного танцюриста, починався наступного. У центрі стояв світловолосий чоловік, який рухався відмінно від інших — він був солістом. Яскравим мікрофоном він відбивав усі кольори веселки, коли падало світло білої лампи.

Світло заблимало й померкло на частку секунди, коли над світловолосим чоловіком з’явився червоний дух. Він м’яко відокремився від тіла, але не поспішав розчинятися в повітрі, повільно повторюючи рухи соліста. Здається, соліст помітив духа, бо в паніці схопився за мікрофон і розвіяв ним видіння. Тоді їхні душі з’єдналися.

Мені довелося проморгатися кілька разів, щоб остаточно повернути свідомість після видіння, яке щойно з’явилося. Світловолосий чоловік із нього точно був Каєм, у цьому не могло бути помилки. Як і те, що на духа його перетворила не випадковість і не нещасний випадок, але чиясь упевнена рука.

Хто ж здатен на таке? Я насупилася, пильно роздивляючись маску, ніби вона могла дати мені більше відповідей.

— Щось у мене розболілася голова…

Чи здатна звичайна людина на таке? Можливо, це якийсь старовинний ритуал якихось племен, який не дійшов до нашого часу. Або дійшов, але тільки в переказах між поколіннями, а тому простим смертним на кшталт мене вони не відомі.

— Здається, я упустив зв’язок у розмові, Асю, нагадайте, будь ласка?

Звісно, я не чула Кая-без-душі, який намагався якось до мене достукатися. Від самого початку вся моя увага була сконцентрована на справі, і цей легкий флірт, жертвою якого став чоловік, слугував винятково на благо. Його благо, до речі! Тому я дозволила собі сконцентруватися на проблемі, поки відчуття від бачення були свіжими.

— Асю?

Куди насамперед звернутися? Америка? Чи на Балі, звідки й маска родом? Ні, — я махнула самій собі в думках. Не думаю, що людина здатна на магію такого рівня. Якби мене запитав сторонній, я б з упевненістю сказала, що тільки божественне втручання здатне на такі хитрощі. Таке, як… хранителька духів.

Мої очі округлилися від жаху, щойно я уявила, як Ганні, моя люба Ганні, творить такий бешкет. Але навіщо тоді підставляти мене?

— Асю, вам недобре? — помітивши мій зблідлий рум’янець, підвівся Кай-без-душі.

Той, що його душею був, теж стурбовано підійшов ближче.

— В-вибачте, — невиразно промимрила я, — мені потрібно йти.

— Зачекайте!

Але я вже щосили бігла геть із кафе, гнана страхом і розгубленістю. Якщо це справді Ганні, то чи безпечно мені вдома? Утім, смішно, звісно, мені ніде не може бути безпечно в боротьбі проти хоч і маленького, але божества.

Я бігла. Я бігла так швидко, як ніколи. Вулиці миготіли жовтими ліхтарями, поки мої ноги шукали бруківку, по якій бігти швидше. Усередині стукала одна думка: якщо мені загрожуватиме небезпека, мене нікому буде врятувати. Я не можу довіряти Ганні, найближчий медіум — Марк, але він і пальцем не рушить заради мого порятунку без власної вигоди.

Тітка Соня? Чи можу я втягувати добросерду сусідку в паранормальні проблеми, знаючи, що її життя так легко перервати? Я відчула, як паніка підступила до горла, коли я почала хапати ротом повітря швидше і швидше, але не отримувати такий бажаний кисень.

Я зупинилася і склалася навпіл, давлячи сльози й задуху дрібним тремтінням.

— Асю, — пролунав рівний спокійний голос, коли холодні руки торкнулися моїх щік.

Здається, я плакала: моє обличчя було опущено до землі, на яку падали великі краплі.

— Зараз буде складно, але постарайся повторювати за мною. Вдих, — вкрадливо шепотів мені знайомий голос, — довгий, хороший, глибокий, ти зможеш!

Я послухалася, бо єдине, що мені справді було підвладне зараз — дихати посеред нічної мостової.

— І видих, — руки Кая гладили мене по голові та щоках, змушуючи розслабитися після нещодавньої панічної атаки.

Руки ще трясло, але я поступово приходила до тями.

— Дякую, — я витерла сльози і вирівнялася.

Поруч зі мною стояв дух, так близько, що навіть ставало жарко. Він не дивився зі звичним жартом в очах, не усміхався і не заряджав своєю енергією, але поділяв мої почуття. Це було саме те, що потрібно мені в той момент.

— Я думаю, що Ганні замішана у твоїй справі, — відчуваючи тягар на плечах, пояснила я. — Коли я торкнулася маски Сінклі, я побачила, як усе сталося того дня.

— Коли мене роз’єднало з тілом?

Я кивнула.

— І там точно була чужорідна енергія, такої сили, що навряд чи могла б належати людині. Якщо це справді вона, якщо це справді Ганні, — я відвернулася від глибоких карих очей, боячись відкрити страшну правду, — то і мені, і тобі загрожує смертельна небезпека.

— Але навіщо їй це робити? — Кай не виглядав переляканим або таким, що втратив пильність. Здавалося, новина про його можливу смерть анітрохи не зворушила його.