Розділ 17. Кай

Втеча з театру для мене була досить звичайною. Воно й не дивно: охоронець навряд чи мав здібності бачити духів, тому я спокійно пройшов уздовж рядів партеру і вийшов через основні двері. Асі довелося важче: спершу вона ховалася серед перегородок на першому поверсі балконів, а потім, коли охоронець пішов перевіряти залаштунки, перестрибнула через перепону і вибігла із залу.

Вийшовши з театру на відстані кількох кроків вона раптом сіла і почала ритися в кущі. Я зупинився та з подивом провів її очима, поки Ася просувалася далі від виходу з будівлі, але глибше до кущів. 

— Куди ж я її засунула, — бурмотіла вона під ніс.

— Закладку? — не втримався я від жарту.

— Ха-ха, дуже смішно, розумнику, я десь тут маску залишила. Якщо пам’ятаю правильно, тобі вона була потрібніша за мене, — в моє обличчя полетіла якась банка, яку Ася викидала, мабуть, не в мене. Сподіваюсь, що не в мене. 

Я за звичкою ухилився, але допомагати їй не поспішив, бо переслідував виключно корисливі цілі. По-перше, прекрасний і геніальний медіум банально не попросив мене про допомогу. А хто я такий, щоб лізти без дозволу? По-друге, краєвид звідси відкривався куди цікавіший, ніж я б сам заліз по вуха в листя.

Ася далі істерично перебирала кущі у пошуках загубленого пакунку. Її светр задирався дедалі вище. 

Я облизнув губи, відчуваючи, як дихання збивається. Уже не вперше на мене так впливає ця рудоволоса дівчина, сама того не підозрюючи. І, можливо, навіть не бажаючи. Зрештою, вона щодня працює з духами, чим я відрізняюся від інших?

Ці та інші думки (а також вкрай приємний краєвид) настільки захопили мене, що я не почув кроків, що наближалися, знайомого кашлю і рівного дихання. Тільки на мить замислився, коли в ніс ударив унікальний аромат парфуму, який досить складно знайти звичайній людині.

— Це шукаєте?

Ми з Асею обернулися одночасно, тільки мене, на жаль, той, хто підійшов, не бачив. На відміну від мого медіума.

— Каю?

Світловолосий чоловік, настільки знайомий і незнайомий мені водночас, стояв неподалік від входу до театру і тримав пакет на витягнутій руці. Кай-без-душі, а це був саме він, був одягнений в оверсайзний джинсовий піджак, майку й масивні штани. Усе це я купив, щоб можна було легко і швидко переодягнутися після концерту. От тільки носити я це тепер не міг, якщо сказати про це так взагалі доречно.

Ася миттю піднялася із землі й підійшла до мого тіла, густо червоніючи. Мої брови піднялися, а вилиці немов звело. Що відбувається? Чому я відчуваю такий емоційний фон від Асі? Я… щось пропустив?

— Асю, що…

— Дякую, — перебила вона, простягаючи руку за пакетом.

Але в ту мить за злим роком долі Ася торкнулася пальців Кая-без-душі. Я не відчував нічого фізично, але на емоційному рівні я це бачив. Цю іскру. Ася одразу відсмикнула руку й подивилася в очі чоловіка так, ніби завинила й перевіряла, вирахували її чи ні. Але Кай-без-душі відповідав їй спокійним, майже ніжним поглядом. Чекайте, а звідки у нього взагалі цей пакунок?

Усередині мене вирував вулкан. Якого біса він тут стирчить?! Хай он на концерт наступний збирається. 

— Віддам за поцілунок. — Його голос впустив усі мої почуття.

— Що?! — здається, це прокричали ми з Асею одночасно.

У нестямі від гніву я підлетів до Кая швидше, ніж медіум встигла б зупинити мене. Мої руки самі вихопили пакет, викидаючи його на підлогу. Потоптався б зверху, якби від маски всередині не залежало моє майбутнє.

Моє і цього самозванця, який діє від мого імені.

— Ще раз запропонуєш щось неналежне моїй… — я прокашлявся, — медіуму, я тебе…

Погрожувати я Каю міг скільки завгодно, от тільки залишалися мої погрози на словах. Нічого реально зробити йому я не міг, якщо не збирався карати самого себе ж.

Огидно, коли ти сам собі ворог!

— Каю, ти… — пробурмотіла в мене за спиною приголомшена Ася.

Я ревнував до самого себе. Знаю. Безглуздо. Знаю! І вести цей внутрішній монолог, коли тремтяча Ася позаду теж марно.

— Який я незграбний, — абсолютно не помітив паранормальної поведінки пакунка Кай, — дозвольте мені спокутувати провину за філіжанкою кави. Ви вільні сьогодні ввечері?

— Зайнята на віки вічні, виродку, — проричав я, продовжуючи пиляти поглядом самого себе.

Ася хихикнула, миттєво закривши пустотливу усмішку рукою. Я обернувся і зустрівся з її очима.

— Ти ж не підеш із ним, — я хитав головою в зневірі. Очі Асі блищали, коли вона дивилася чи то на мене, чи то на Кая-без-душі.

— Врешті-решт, ви знайшли мій пакунок, — променисто підморгнула йому дівчина, підхопила пакунок із підлоги й відштовхнула мене в бік. 

— Ви його впустили, поки забігали в зачинений театр, — Кай узяв її під руку.

Він. Узяв. Її. Під руку! Я намагався відірвати Асю від нього, але мої руки проходили через власне тіло наскрізь. Пробувати робити щось з медіумом я так і наважився. Бо така і вбити може.

— Я там забула дещо.