Розділ 16. Ася

Я гадки не маю, чому цей дух напав, і хто навів його. Таємнича вона, яка точно знала, де знайти мене й Кая, ще й мала доступ до артефактів такого рівня. Самій у цій справі навряд чи вийде впоратися. Невже… доведеться звертатися до сім’ї?

Я розтирала в руках попіл, розглядаючи, як частинки розпадалися на моїх пальцях. Довго на руках він не тримався, руйнуючись під дією тертя. Прямо, як моє життя.

Маленька промениста людинка із коротким волоссям, яке ледь сягало щік, і величезними розкритими зеленими очима весело бігала парком. Сонце цілувало обличчя дівчинки, залишаючи крихітні руді сліди. Її маленькі ручки тримали червону повітряну кульку, подаровану на День Народження кимось із гостей.

Дівчинка скакала ретельно підстриженим газоном уздовж ідеально вистрижених кущів у геометричних формах. Її няня стояла неподалік, очима стежачи за кожним зітханням дівчинки. Поруч у лінійку вишикувалися її помічники — від простих підручних до педагогів, які чекали, коли юне диво набігається і повернеться до навчання.

— Мамо, мамо! — закричала дівчинка, коли побачила жінку неймовірної краси, що підійшла до їхнього строю. Вона хотіла підбігти й обійняти її, але пильні помічники вчасно зупинили неналежну поведінку дитини.

Жінка схрестила руки. Вона виглядала вкрай незадоволеною: підібгані губи, строго зведені брови й ідеально рівна постава. Дівчинка пошкодувала про свій порив, миттю підібралася і вклонилася.

— Добридень, мамо, — прошепотіла вона, прагнучи загладити провину.

— Містер Шелінгкоф сказав, що ти не займалася сьогодні, Агнесо-Артемідо, — крижаним голосом промовила жінка, — у чому причина такої поведінки?

— Але в мене День Народження, мамо, я хотіла погратися з метеликами.

— Дурниці. Марш у класну кімнату.

— Але метелики… — сльози набігли в очі дівчинки, коли вона повернулася до ідеально складеного парку. Тут усе було настільки під контролем владної жінки, що навіть здавалося ляльковим.

Тільки метелики порушували штучність цього місця.

Дівчинка показала пальчиком у бік, де щойно літали метелики, і голосно розплакалася. Метеликів ніде не було. Замість них посеред газону стояв садівник, який стискав у руках рябокрилих комах. Вони злякано тріпотіли крилами, але чоловік не відпускав їх. Бо в парку може перебувати тільки те, що було схвалено Маргаритою Ремі-Г’юм. Метелики не входили до їх числа.

Весь наступний тиждень дівчинка відмовлялася від їжі, поки лікарі насильно не змусили її з’їсти хоч щось. Уже тоді Маргарита Ремі-Гьюм зрозуміла, що з дитиною в неї будуть проблеми.

— Асю, ти вже довго мовчиш, — холодна рука Кая торкнулася мого плеча, від чого я здригнулася.

Навіть не помітила, як по щоці потекла сльоза.

— Так, вибач, — я ніяково всміхнулася, змахуючи залишки спогадів легким рухом руки. — Йдемо додому?

Кай не рушив із місця. Він далі дивився на мене, вивчаючи поглядом кожен подих, кожен трепет моїх вій. Він дивився так проникливо, немов чекав чогось, якоїсь відвертості. Розповісти про те, як я росла під керівництвом соціопата? Це було занадто для мене, зараз, коли минуле раптом накотило сніговою лавиною, коли контроль тікав крізь мої пальці піском.

Чоловіча рука раптом перемістилася з плеча до ключиць, пройшла вздовж шиї до самого підборіддя. Він змусив мене підняти голову й подивитися на нього, хоч як би я намагалася вириватися. Могла. Чи хотіла?

— Ти справді хочеш додому? — його голос такий м’який і оксамитовий звучав, як солодка пісня змія.

Я прочинила губи, щоб щось сказати, і миттю закрила з розчарованим зітханням. Звісно, я не хочу додому, я хочу повернутися в ту мить, коли розморена ранковим сонцем я розплющила очі.

Обриси Кая згасали, тож мої пальці знайшли його, переплітаючи їх між собою. Я притулила руку чоловіка до своєї щоки, відчуваючи, як дух наповнюється енергією. Ми не розривали наш зоровий контакт. Один погляд, одне серцебиття. Але такі різні почуття і емоції всередині.

— Кай, я не зможу ховатися у квартирі довго, — раптом прошепотіла я, дивуючись самій собі.

Чому вирішила довіритися? Чому вирішила відкрити свої думки? Це… адже так не можна. Тож чому в душі все здригається, щойно я уявляю, як обманюю ці темні очі?

—… цей дух був під впливом чогось сильнішого, — далі промовляла свою сповідь чоловікові, уже не замислюючись над сенсом своїх слів.

Говорила моя свідомість, поки душа, поки думки розчинялися в моменті і проникливому погляді чоловіка. Чомусь зараз мені захотілося, щоб тоді на площі мене цілувала аж ніяк не бездушна версія Кая.

— … і мені потрібно звернутися до моєї сім’ї, — лепетала я, відчуваючи, як ком підступає до горла, — і вони заберуть тебе.

Моє тіло зайшлося тремтінням, вихлюпуючи не тільки свідомість, а й почуття на поверхню. Я боялася втратити контроль над своїм життям, над усвідомленим вибором. Якщо вони простягнуть свої довжелезні руки, вони заберуть, захоплять, сховають його від мене. Ми більше ніколи не зустрінемося. І тільки зла жінка зі сліпучим рудим волоссям погрозить мені пальчиком, дорікаючи у всіх гріхах. Адже я сама винна, що вона забирає Кая. Винна моя некомпетентність. Очі наповнилися сльозами, відчуваючи все так, ніби це вже сталося.