Розділ 14. Кай

Вечірнє світло не проникало в стару будівлю театру. Вікна були занадто далеко, щоби бодай ліхтарі зазирнули всередину. Єдине джерело світла — тонка смуга, що нишком проникла через дверний прохід. Звикнувши до темряви, я озирнувся. Очам було некомфортно, тож я примружився: деревʼяна підлога, десь попереду мовчазними солдатами стояли бордові крісла глядачів. Вдалині розрізнив різьблену позолоту на балконах. Як я тут опинився?

Мабуть, мене викрали.

Тоді на площі, ведений відчуттям чужого поклику, я пройшов до задньої частини сцени. Багато гримерок, асистентів та музикальної апаратури, але жодного духа. Таємничий голос теж зник, тож я вже було подумав, що «допоможіть» мені примарилося. Дурний Каю, тепер доведеться виправдовуватися перед Асею! З легкою усмішкою я вже майже повернувся…

Тоді холодне лезо ножа торкнулося моєї шиї. «Ні звуку», — прошепотів мені невідомий позаду, стискаючи сильніше в небезпечних обіймах.

Я, може, ойкнув від несподіванки, але навсправжки не злякався. Який ніж? Курям на сміх! Я ж дух, вірно? Не можна вибити дух з тіла двічі. Спробував вивернутися із чіпкої хватки, як раптом ніж полоснув мене крижаним лезом. Я не мав би цього відчувати, але крижаний дотик ще обпікав мою шкіру. Крові не було, але немов щось цінніше покидало мою сутність. Моя душа. Моє життя.

«Заради моєї красуні я зроблю все», — їдко розреготався дух. Я не ризикнув подивитися на нього, ведений почуттям страху за своє життя. Як це, бути перед лицем смерті вже двічі? Привіт, вірна подруго, взагалі не радий бачити. 

Ми зайшли до театру. В нос встиг вдарити запах театральних декорацій та старих костюмів, коли дух огрів мене держаком ножа, відключивши від цієї реальності.

Й ось я тут. Один, посеред дивної дерев’яної сцени й запаху запорошеного театру. До того ж без жодної можливості поворухнутися: моє тіло немов скували невидимими ланцюгами.

Серце невідчутно билося всередині, руки ледь помітно тремтіли. Мені потрібно щось зробити. Ася напевно вже шукає мене. Отже, потрібно їй допомогти знайти мене.

Вона ж… прийде?

Я заплющив очі і спробував сконцентруватися на образі милого медіума, але марно. Думки металися в різні боки, нездатні сфокусуватися на одному. Хіба що на тваринному страху, що згорнув мій шлунок.

— Трясця! — заволав я, від подиву розплющивши очі. 

Я сказав це на повні груди: мій голос виразно розносився голими стінами театру, відлунням вдаряючись об прикрашені балкони. Окрилений надією, я спробував поворухнути пальцями, очима, носом — немовби, зробити невеликий, непомітний рух, який приніс би мені… та не знаю що, але щось точно!

Марно. Тільки очі й голос залишилися мені підвладні, усе інше було міцно скуте.

— Прокинувся? — почувся скрипучий голос десь із протилежного боку театру.

У залі для глядачів я розрізнив ледь помітний силует духа, що світився у темному одязі поверх його природної сутності. Дух у фізичному одязі? Я насупився. Він не боявся бути поміченим серед людей, не боявся медіумів чи навіть не зустрічався з ними. Або ж не хотів? Я відчував, як зло відходило від нього, як пара від розігрітої каструлі. Я відчував його, але не бачив: капюшон надійно приховував обличчя, та й не те щоб я міг зробити розгледіти його в майже непроглядній темряві.

— Що вам потрібно від мене?

— Мені? Нічого, малий, — хмикнув він.

Малий? Він так звертався, ніби мені не більше років п’ятнадцяти. Або так, або мій викрадач — дух похилого віку, і я для нього дійсно дитинча. Я намагався сконцентруватися на цій думці, щоб не втратити важливу крихту інформації.

— Мені взагалі не потрібні хлопці, — продовжував бурмотіти дух, але, здавалося, уже самому собі, — тільки дівчата, тільки красуні… мої красуні…

Прекрасно. Мене викрав фетишист. А я йому потрібен, як приманка! Таким темпом від цього духу багато чого не добитися. Потрібно ретельно добирати слова, відволікати, щоб він не наробив дурниць. Ні мені, ні Асі, ні кому ще.

— Які красуні?

— Різні… — шепотів дух, божевільно дивлячись перед собою.

— Шатенки? Чи блондинки?

Я заговорював йому зуби, ретельно вивчаючи підлогу навколо себе. Безліч рун було виведено білою фарбою чи крейдою — дяка, що не кровʼю. Очевидна здогадка напрошувалася сама собою: це ритуальне коло і було причиною паралічу. Але хіба духи можуть таке?

— Усі…

Я уважно водив поглядом по візерунках, намагаючись запам’ятати кожен символ. Хвіст угору, хвіст униз…

— Які тут руни намальовані, містере, це ви намалювали? — вдивляючись у кожен символ крикнув духу.

— Замовкни, помилко! — він заволав не своїм голосом.

Немов тисячі демонів кричали від болю в його крику. За мить він щез з того місця, обірвавши щось всередині мене. Моє дихання збилося: переді мною стояв темний силует у капюшоні. Його рук не було видно — їх повністю закривали рукави плаща.

Я хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Що тут відбувається?! — радше відчув, ніж почув я голос мого прекрасного медіума.