Розділ 13. Ася

Темне шатро. Єдине джерело світла — проріз у тканині, з-за якого долинають звуки фестивалю. У повітрі стоїть сильний запах пилу та дерева. Такий можна відчути в закуліссі старого театру.

Я чую шурхіт у кутку й обертаюся до джерела звуку. На землі серед пилу лежить Кай. Його волосся ще більш безладно розкидане в різні боки, закриваючи риси обличчя від мене. Він не бачить мене, принаймні не подає знаку. Чую плутане дихання. Тут є хтось іще? Я вдивляюся пильніше, але що більше намагаюся роздивитися Кая, то більш розпливчастим він стає.

Наш зв’язок слабшає, Кай майже повністю прозорий. На мить дух тоне в темряві фестивального шатра, відкриваючи причину свого знерухомленого стану. Одразу позаду нього сидить ледь помітний дух із сивою борідкою і дикою посмішкою, що заморожує душу.

— Здається, нас знайшли, — хихикає він.

Видіння розсіялося так само раптово, як нахлинуло.

— Міс? Міс, вибачте, здається, ви сильно вдарилися під час падіння.

Я моргнула кілька разів, приходячи до тями. Шум людського натовпу й дівчачих криків донісся до моїх вух, оглушуючи майже повністю. Шатра не було, я на фестивалі.

Моя рука лежала на масці, від якої хутко відсмикнув пальці Кай-без-душі. Чи бачив він те саме, що бачила я? Якщо й так, то нічого не сказав. Піднявшись, я подивилася йому в очі, але знайшла в них лише порожнечу і ввічливу байдужість. Хотілося закричати на нього, щоб прийшов до тями. Триматись було складно. Я відвела очі. 

Кай був неймовірно чемний, допоміг мені взяти пакунок з землі, проте не торкався дерев’яної маски напряму. Я подивилась на жахливу тріщину на її поверхні, зазначивши про себе, що Марк мені це точно не пробачить.

— Вам варто пройти в медичне крило, — наполягав Кай.

Раптова злість піднялась зсередини. Їй-богу, що дух, що тіло. Він може відчепитись від мене? Он уже й шанувальниці почали дивитися скоса, явно пригадуючи мені всі гріхи. Шипіння ще не чула, але дівчата ледь стримувалися.

— Не переживайте, — я ніяково всміхнулася, ухиляючись від прямого погляду йому в очі.

— Перепрошую, ми раптом не знайомі? — несподівано запитав він, інстинктивно потягнувшись до моєї руки.

Моя усмішка з натягнутої стала сталевою. Насилу стримувалася, щоб не закотити очі й не чортихнутися. Мені було не до з’ясування стосунків із цією людиною, ні зараз, ні коли-небудь.

— Навряд чи, — видавила я із себе й поспішила геть від нього.

Не знаю, чи кричав мені Кай щось услід — пройшовши кілька кроків я перейшла на біг. Мені потрібно було знайти шатро із видіння. Тканинне, причому без продажу чогось. Воно чимось скидалося на циркове, тільки в кілька разів менше. Можливо, це було складське приміщення? Для прикрас, наприклад. Я перебирала очима всі споруди фестивалю.

Але ніде в полі мого зору не було нічого схожого. Усі намети мали металевий корпус, і кожен освітлювався ззовні або всередині. Це все не те. Можна було побігти на початок ярмарку в протилежний бік від сцени — там, напевно, були менш примітні намети, серед яких міг бути потрібний мені. Або ж — на одному зітханні я знову подивилася на театр. Може за будівлею? Прихований від основної частини святкування?

Часу перевіряти обидва боки фестивалю не було. Невідомий хижий дух бачив мене, він знав, що я йшла за Каєм. Від мого рішення залежало все. Або пан, або пропав.

Хоча… Пальцями я провела по своїй руці, якої хвилину тому торкався чоловік. Тіло й дух пов’язані, чи не так? Серце всередині заколотилося від божевільної ідеї, яка цілком могла спрацювати.

Кай-без-душі, як і раніше, стояв на площі, оточений фанатками, які ніяк не відпускали його. Він усміхався і щось упевнено віщав їм, періодично завмираючи для чергової фотографії. Я впевненим кроком перетинала площу.

Його світле волосся лоскотав вітер. Він не дивився в мій бік, а тому не бачив, як я наближалася. Інші дівчата, можливо, помітили щось, але не подали знаку, тісніше притискаючись одна до одної. Вона ж не пройде через нас, — певно думали вони. До чого ж наївні.

До нього залишалося не більше п’яти кроків. Темне пальто методично рухалося в такт рухів його рук. Звідси він був схожий на диригента, перед яким сиділи оркестранти, очікуючи заповітного жесту.

— У чергу йди, усім треба, — почулося десь над моїм вухом, на що я клацнула пальцями, на час помаху вій очорнивши свої очі.

Дівчата зойкнули, вмить розлетівшись убік, наче б вони несли надто важкі сумки й разом упали. Я переступила через здивованих фанаток, смикнула чорне пальто на себе.

— Ви повернулися? — здивовано пробурмотів чоловік.

— Я збрехала, — ковзнувши очима по його губах, промовила я, — ми знайомі. І вам потрібна моя допомога.

— Яка…

Договорити він не встиг. Усім своїм тілом я притулилася до пружних чоловічих грудей, потопаючи в теплі його обіймів. Шкіра торкнулася м’якого кашемірового светра, обвиваючи мене приємним запахом парфумів. Мої губи знайшли його, торкнувшись у легкому, але наполегливому поцілунку. Рука сама собою піднялася вздовж ключиць, вгору по шиї до світлого волосся. Пальці заплуталися в його неслухняних пасмах, коли чергове видіння пронизало мою свідомість.