Розділ.10. Нова сторінка життя.

Я дивилася на лист ще кілька хвилин.

Потім різко встала з ліжка.

— Ти куди? — підняла голову Даша.

— Дзвонити.

— Кому?

Я подивилася на неї так, ніби відповідь очевидна.

— Їм.

Даша одразу сіла рівніше.

— Прямо зараз?

— А чого чекати?

Я взяла телефон.

Мене дратувало все це. Ліцей. Лист. Раптові батьки. Нікіта. Особливо Нікіта.

Наче хтось узяв моє життя, перевернув догори дриґом і сказав: "Ну тепер живи так".

Я набрала номер.

Відповіли майже одразу.

— Адель?

— У мене є умова.

Без привітання.

Без нічого.

На тому кінці запала тиша.

— Я слухаю.

— Якщо я поїду в цей ліцей, то тільки з Дашею.

Секунда.

Друга.

— Добре, — сказала мама.

Я навіть нахмурилася.

— Все?

— Так.

— Ви навіть сперечатися не будете?

— Ні.

— Не будете пояснювати, чому це складно?

— Ні.

— Не будете мене переконувати?

— Ні.

Я потерла лоба.

Якось навіть образливо.

Я вже налаштувалася воювати.

— Добре.

— Завтра почнемо оформляти документи.

— Робіть що хочете.

— Адель...

— На все добре.

І скинула виклик.

— Ну? — одразу спитала Даша.

— Погодилися.

— Що?!

— Одразу.

— Без скандалу?

— Без скандалу.

— Це підозріло.

— Дуже.

Ми переглянулися.

— Ми реально їдемо.

Я видихнула.

— Схоже на те.

Наступні два дні пролетіли дивно швидко.

Документи.

Підписи.

Якісь папери.

Розмови.

Директор постійно кудись нас водив.

І тільки коли ми почали збирати речі, до мене нарешті дійшло.

Ми справді їдемо.

Наша кімната виглядала жахливо.

Одяг був усюди.

На підлозі.

На ліжках.

На стільцях.

Відкриті шафи стояли навстіж.

— Це твоє?

— Не знаю.

— А це?

— Теж не знаю.

— Адель!

— Що?

— Як можна бути такою?

— Талант.

— Це не талант. Це діагноз.

Я засміялася.

Поки збиралися, знаходили купу старих дрібниць.

Якусь записку.

Старий браслет.

Дашину сережку, яку вона втратила ще рік тому.

Кілька фотографій.

І навіть сто гривень, заховані в книжці.

— О! — вигукнула я. — Багатіємо.

— Сто гривень?

— Не руйнуй мої мрії.

— На них зараз навіть піцу не купиш.

— Ти жорстока людина.

Даша фиркнула.

А потім раптом замовкла і сіла на своє ліжко.

Я теж на секунду зупинилася.

Кімната була майже порожня.

Наші речі вже лежали у валізах.

І від цього стало якось дивно.

Наче хтось узяв шматок життя і акуратно склав його по пакетах.

— Ми реально їдемо, — тихо сказала Даша.

— Ага.

— Навіть не віриться.

Я теж подивилася навколо.

На стіни.

На старі шафи.

На вікно, біля якого сиділа сотні разів.

— Мені теж.

Перед від'їздом нас покликали до директора.

Його кабінет виглядав так само, як завжди.

Той самий стіл.

Ті самі шафи.

Той самий чайник.

Наче тут нічого не змінилося.

Змінилися тільки ми.

— Ну що, дівчата, — усміхнувся директор.

— Ну що, — повторила Даша.

Він кілька секунд дивився на нас.

Потім сказав:

— Буду сумувати.

Я спробувала пожартувати.

— Не хвилюйтеся, ми ще всім там нерви попсуємо і повернемося.

Директор засміявся.

— Оце вже більше схоже на вас.

Потім він став серйозним.

— Я хочу, щоб ви дещо запам'ятали.

Ми мовчки дивилися на нього.

— Для вас двері цього інтернату завжди відкриті.

У кабінеті стало тихо.

— Якщо буде важко. Якщо захочете приїхати. Якщо просто скучите.

Він усміхнувся.

— Тут завжди буде ваше місце.

Даша опустила голову.

Я теж раптом відчула дивний клубок у горлі.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Я лише кивнула.

Бо говорити раптом стало важко.

Біля воріт уже стояла машина.

Темний позашляховик.

Поруч стояв водій.

А біля нього — мама.

Я одразу її помітила.

І одразу захотілося зробити вигляд, що не помітила.

Мама теж побачила нас.

І якось невпевнено усміхнулася.

Наче не знала, чи має право.

Ми підійшли ближче.

— Привіт, дівчата.

— Добрий день, — відповіла Даша.

Я просто кивнула.

Мама перевела погляд на Дашу.

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що була поруч із Адель.

Я закотила очі.

— Ну почалося.

— Адель, я просто сказала "дякую".

— Добре.

Запала незручна тиша.

Навіть водій дивився кудись убік.

Наче спеціально робив вигляд, що його тут немає.

— Документи готові, — сказала мама. — Вас уже зарахували.

— Обох? — одразу спитала я.

— Обох.

Я мимоволі розслабила плечі.

І мама це помітила.

— Я ж обіцяла.

Потім вона подивилася спочатку на мене, потім на Дашу.

— Якщо чесно... я рада, що ви будете разом.

Даша ніяково усміхнулася.

А я зробила вигляд, що мене дуже цікавить багажник машини.

Бо не знала, що на таке відповідати.

Водій уже складав валізи всередину.

Я озирнулася на інтернат.

На подвір'я.

На лавку.

На вікна нашої кімнати.

На директора біля входу.

І раптом усвідомила.

Все.

Справді все.

Ми їдемо.

Не завтра.

Не через тиждень.

Зараз.

— Готова? — тихо спитала Даша.

— Ні.

— Я теж.

— Але вже пізно передумувати.

— Є варіант втекти.

Я пирхнула.

— І через дві години нас знову знайде Нікіта?

— Ой ні.

— Уявляєш, якщо він нас біля ліцею зустріне?

Я одразу застогнала.

— Не починай.

— Ні, серйозно.

Даша випрямила спину і зробила максимально серйозне обличчя.

— "Я звик, щоб мене слухали".

Я фиркнула.

— Господи.

— "Ви далі не підете".