Розділ.9. Лист, який змінить життя.

Після розмови з батьками мене не відпускало дивне відчуття.

Ніби я мала злитися. Або плакати. Або хоча б щось відчувати.

А всередині була тільки втома.

Ми з Дашею сиділи в кімнаті. Вона лежала на своєму ліжку і щось дивилася в телефоні, а я дивилася у вікно. На дворі вже починало темніти.

У двері постукали.

— Заходьте, — озвалася Даша.

У кімнату зайшов директор.

У руках він тримав білий конверт.

Я одразу зрозуміла від кого він.

— Твої батьки вже поїхали, — сказав він і поклав конверт на тумбочку біля мого ліжка. — Попросили передати.

Я мовчала.

Директор глянув спочатку на мене, потім на конверт.

— Не обов'язково читати зараз.

— А можна взагалі не читати?

На його обличчі промайнула легка усмішка.

— Можна.

— Добре.

— Але цікавість — страшна річ.

— Це погроза?

— Ні. Життєвий досвід.

Навіть Даша тихо засміялася.

Директор похитав головою і вийшов.

Двері зачинилися.

Я відразу відвернулася до вікна.

— Ну? — почула голос Даші.

— Що?

— Відкривай.

— Не хочу.

— Брешеш.

— Не брешу.

— Адель.

— Що?

— Ти ж все одно його прочитаєш.

Я закотила очі.

— Дашо.

— Що?

— Відчепись.

— Не можу.

Я взяла подушку і кинула в неї.

Вона засміялася.

— От бачиш. Уже нервуєш.

Конверт пролежав на тумбочці хвилин двадцять.

Потім тридцять.

Потім я почала ловити себе на тому, що кожні кілька хвилин дивлюся на нього.

Дурний лист.

Дурна ситуація.

Дурні батьки.

— Ну все, — не витримала Даша. — Або відкривай, або перестань на нього дивитися.

— Я не дивлюся.

— Дивишся.

— Не дивлюся.

— Я буквально бачу тебе.

— Замовкни.

— Відкривай.

Я важко видихнула.

Потягнулася до конверта.

Розірвала край.

— Задоволена?

— Дуже.

Всередині був складений аркуш.

Я одразу впізнала почерк.

Мамин.

Від цього чомусь стало не по собі.

Я розгорнула лист і почала читати.

"Адель.

Я не знаю, чи захочеш ти читати цей лист. Можливо, після нашої розмови ти одразу його викинеш. Якщо чесно, я б тебе зрозуміла.

Я не буду просити вибачення. Не тому, що мені нема за що вибачатися. Просто зараз це нічого не змінить.

Я пишу тобі через інше.

Після того як ти зникла, я вперше за багато років відчула справжній страх. Не образу. Не злість. Саме страх. Я не знала, де ти, що з тобою і чи ти взагалі в безпеці.

І саме тому я хочу попросити тебе про одну річ.

Ти вже достатньо доросла, щоб розуміти: наша родина не зовсім звичайна. Твій батько займає високе становище. У нас багато зв'язків, багато людей навколо і, на жаль, достатньо тих, кому це не подобається.

Раніше про тебе майже ніхто не знав. Тепер ситуація змінилася. Я не хочу тебе лякати, але не можу робити вигляд, що ніяких ризиків немає.

Саме тому я прошу тебе подумати про ліцей, у якому навчається Нікіта.

Це закритий ліцей із власною територією, гуртожитком, охороною та дуже сильним рівнем навчання. Там навчаються діти впливових родин, тому питання безпеки там стоїть на першому місці.

Я прошу подумати про себе.

Там багато можливостей. Хороша освіта. Інші перспективи. Інше майбутнє.

Я не прошу тебе переїхати до нас.

Не прошу пробачити мене.

Не прошу називати мене мамою.

І не прошу бачитися зі мною частіше, ніж ти сама захочеш.

Якщо тобі буде легше, я готова з'являтися у твоєму житті настільки рідко, наскільки ти сама вирішиш.

Можливо, ти не повіриш мені зараз. Я розумію.

Але я все одно повинна була спробувати.

Я не знаю, чи колись ти зможеш прийняти мене. І не знаю, чи заслужила я цей шанс.

Проте зараз я прошу тебе не заради себе.

Я прошу тебе подумати про власне майбутнє.

Будь ласка.

Мама."

Я дочитала останній рядок і мовчки опустила лист.

У кімнаті стало тихо.

— Ну? — спитала Даша.

Я знизала плечима.

— Не знаю.

— Що не знаєш?

— Навіщо вона це все робить.

Даша пересіла ближче.

— Бо переживає.

— Пізно трохи почала.

— Можливо.

Я дивилася на лист.

Найгірше було те, що мама не тиснула.

Не наказувала.

Не вимагала.

Просто попросила.

І від цього чомусь було складніше.

— Я не хочу туди їхати, — сказала я.

— Через Нікіту?

— Через усе.

— Нікіта теж входить у список?

Я глянула на неї.

— Особливо Нікіта.

Даша засміялася.

— До речі, мене одну бісить, що він навіть ходить так, ніби йому всі щось винні?

Я пирхнула.

— Ні.

— Реально. Наче він не з машини вийшов, а мінімум із президентського кортежу.

— Та він взагалі якийсь дивний.

— Дивний?

— Дашо, він перегородив нам дорогу машиною.

— Точно...

Ми одночасно засміялися.

— Господи, я вже забула.

— А я ні.

— "Ви далі не підете", — передражнила його Даша низьким голосом.

Я аж засміялася.

— Перестань.

— "Я звик, щоб мене слухали".

— Таааак!

— "Останній раз кажу — назад".

Я кинула в неї подушку.

— Все, досить.

— Ні, не досить.

Даша вже ледве стримувала сміх.

— Він реально думав, що ми такі: "Ой, вибачте, пане Нікіто, зараз слухняно заліземо в машину".

— Та він охрінів просто.

— Самовпевнений мажор.

— Самозакоханий мажор.

— Самовпевнений індик.

— О, це йому підходить.

Ми ще трохи посміялися.

І стало легше.

Ненадовго.

Потім я знову подивилася на лист.

І посмішка поступово зникла.

— Знаєш, що найстрашніше?

— Що?

— Якщо там навчається Нікіта, то там навчаються і такі ж, як він.