Розділ.8. Я навчилася жити без вас, і тепер не знаю, навіщо ви мені взагалі потрібні.

Ми чекали недовго.
Спочатку почули звук машини — не гучний, не різкий. Потім побачили її між будівлями. Сіра, знайома. Інтернатська.
— Це вони, — сказала Даша.
Я кивнула. Усередині нічого не обірвалось. Просто ще один факт.
Машина зупинилась біля входу. Вийшов директор. Без криків, без розмаху. Куртка накинута абияк, обличчя втомлене, як після безсонної ночі.
Він подивився на нас уважно.
— Ви цілі? — спитав.
— Так, — сказала Даша.
Я нічого не додала. Просто стояла поруч.
— Сідайте, — сказав він. — Холодно.
Ми сіли на заднє сидіння. Двері зачинились тихо. Машина рушила.
Їхали мовчки. Дорога була короткою, але тягнулась. Я дивилась у вікно на ранкове місто — люди йшли на роботу, хтось ніс каву, хтось поспіхом говорив по телефону. Ніби нічого не сталось.
— Ви розумієте, — почав директор, не обертаючись, — що нас усіх поставили на вуха?
— Розуміємо, — сказала Даша.
— Шукали всю ніч.
Я відчула, як Даша трохи напружилась, але нічого не сказала.
— Добре, що самі зателефонували, — додав він після паузи. — Це… правильно.
Я вперше глянула на нього.
— А інакше? — спитала.
Він трохи помовчав.
— А інакше було б гірше.
Більше він нічого не сказав.
Коли ми заїхали на територію інтернату, я відчула дивну річ — полегшення. Не радість. Просто кінець очікування.
Нас провели всередину. Коридори були ті самі, запах той самий. Ніби ми й не йшли.
— Йдіть у кімнати, — сказав директор. —
— Пізніше поговоримо.
— З ким? — спитала я.
Він глянув на мене уважно, довше, ніж треба.
— Побачимо, — відповів.
У кімнаті було тихо. Даша сіла на ліжко і зняла куртку.
— Ну от, — сказала вона. — Повернулись.
Я сіла навпроти.
— Ти шкодуєш? — спитала я.
Вона похитала головою.
— Ні.
— Але тепер буде складніше.
Я це знала.
Десь усередині було чітке відчуття:
ніч закінчилась, але історія — ні.
— Даша, — сказала я.
— Якщо вони знову…
— Тоді будемо вирішувати, — відповіла вона. — Разом.
Я кивнула.
І цього разу слово разом звучало не як обіцянка.
Як план.
У двері постукали.
Я навіть не підняла голову.
— Адель, — почувся голос директора. — Можна тебе на хвилину?
Я вже знала, що буде далі.
І від цього настрій став ще гіршим.
— Не можна, — буркнула я.
Даша тихо фиркнула.
За дверима запала пауза.
— Вони чекають.
Я заплющила очі.
Звісно.
Хто ж іще.
— Скажіть їм, що я зайнята.
— Адель...
— Що?
Директор зітхнув.
— Просто поговори з ними.
Я різко сіла на ліжку.
— Не хочу.
І це була правда.
Не боялася.
Не хвилювалася.
Саме не хотіла.
Мені набридло, що всі навколо вирішили, ніби я повинна зрадіти їх появі.
Наче це якась казка зі щасливим кінцем.
Ніякого щасливого кінця не було.
Був інтернат.
Були роки без них.
І було моє життя, яке я якось побудувала без їхньої допомоги.
— Я піду з тобою, — сказала Даша.
Я важко видихнула.
— Добре.
У коридорі я йшла повільно.
Чим ближче ми підходили до кабінету, тим сильніше хотілося розвернутися.
Не тому, що страшно.
Просто не хотілося їх бачити.
Взагалі.
Директор відчинив двері.
Мама підвелась одразу.
Батько теж.
Я навіть не привіталася.
Сіла на стілець і схрестила руки.
Даша сіла поруч.
Запала тиша.
— Адель... — почала мама.
Я подивилася у вікно.
— Що?
Вона ніби розгубилася.
— Ми хвилювалися.
— Добре.
— Ми шукали тебе всю ніч.
— Знайшли.
Мама замовкла.
Батько нахилився трохи вперед.
— Ти поводишся так, ніби ми тобі вороги.
Я коротко усміхнулась.
Без радості.
— А ми друзі?
У кабінеті стало тихо.
— Ми твої батьки, — сказав він.
— Біологічно.
Мама опустила голову.
Мені стало неприємно від її сліз.
Не тому, що шкода.
А тому, що я знала — зараз усі вирішать, що я жорстока.
А я просто втомилася.
— Чого ви від мене хочете? — спитала я.
— Поговорити.
— Поговорили.
— Адель...
— Ні, серйозно.
Я подивилася спочатку на маму, потім на батька.
— Ви з'явилися через стільки років. Добре.
— Я це зрозуміла.
— Далі що?
Ніхто не відповів.
— Ви хочете, щоб я раптом почала називати вас мамою і татом? Мама заплакала.
Я відвела погляд.
— Я цього не вмію.
Голос раптом став тихішим.
І це розізлило мене ще більше.
— І не хочу вчитися зараз.
Батько мовчав.
Дивився на мене уважно.
Наче намагався знайти правильні слова.
Але я не хотіла правильних слів.
Я взагалі нічого не хотіла.
— Мені було нормально без вас.
Після цих слів мама здригнулася.
Але я продовжила.
— Правда.
— Було важко іноді.
— Було погано.
— Але я навчилася жити без вас.
У горлі стояв клубок.
Я ненавиділа це відчуття.
— І тепер усі поводяться так, ніби я повинна бути щаслива.
— А я не щаслива.
Тиша стала важкою.
Навіть Даша мовчала.
— Я не просила вас з'являтися.
Сказала і одразу відчула, як щось боляче стиснулося всередині.
Але забирати слова назад не хотіла.
— Адель... — тихо сказала мама.
— Не треба.
Я різко встала.
— Я не хочу зараз цієї розмови.
Батько теж підвівся.
— Ми не змушуємо тебе...
— Змушуєте.
Я подивилася прямо на нього.
— Самим фактом, що сидите тут і чекаєте від мене чогось.
Він замовк.
Вперше за всю зустріч.
— Я не шкодую, що втекла.
Я сказала це спокійно.
І чесно.
— І якби можна було повернути вчорашній день назад — я зробила б те саме.
Мама закрила обличчя руками.
А я раптом зрозуміла, що більше не можу тут сидіти.
— Все.
Я повернулася до дверей.
— Адель... — почувся голос мами.
Я не озирнулася.
Навіть на секунду.
Бо якби озирнулася — довелося б знову дивитися в їхні очі.
А мені цього не хотілося.
Зовсім.