Розділ 7. Ранок.

Ми йшли мовчки ще хвилин десять.
Злість поступово сходила, залишаючи після себе втому. Таку, що сідає в плечі й тягне вниз. Хотілося сісти просто на асфальт і більше нікуди не йти.
— Ми так не дійдемо, — сказала Даша нарешті. — Ти це розумієш?
— Розумію, — відповіла я. — Але і назад я зараз не піду.
Вона зупинилась, потерла обличчя долонями.
— Добре. Тоді ночуємо десь тут.
— А вранці — повернемось.
Я глянула на неї.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — сказала вона. — Ні сил, ні мозку зараз.
— Нам треба просто дочекатися ранку.
Ми пішли далі, вже повільніше. Дивились по боках, не особливо ховаючись, але й не лізучи на світло. Район був напівпорожній: старі склади, кілька темних дворів, закинуті будівлі з вибитими вікнами.
— Там, — сказала Даша, кивнувши вперед. — Бачиш?
Я побачила.
Сіра коробка без світла. Вікна темні, частина забита дошками. Двері — перекошені.
— Заброшка, — сказала я. — Класика.
— Зате сухо, — відповіла вона. — І ніхто не шукає.
Ми підійшли обережно. Всередині пахло пилом і старістю. Під ногами хрустіло скло. Я прислухалась — тихо.
— Якщо що — тікаємо, — сказала я.
— Як завжди, — кивнула Даша.
Ми зайшли глибше, знайшли кут без протягу. Сіли просто на підлогу, притулившись до стіни. Я відчула, як тіло нарешті здається — ноги тремтіли, спина ниючо боліла.
— Ти як? — тихо спитала Даша.
— Нормально, — автоматично сказала я.
Потім додала чесніше:
— Не дуже. Але переживу.
Вона мовчки простягнула мені воду. Я зробила кілька ковтків і повернула.
— Вранці підемо назад, — сказала вона. — Ніби нічого не було.
— Ніби нічого не було, — повторила я.
Але ми обидві знали — було.
Я дивилась у темряву перед собою і думала не про Нікіту.
Про інтернат.
Про те, як дивно — хотіти туди повернутись.
— Даша, — сказала я.
— Якщо вони знову…
— Побачимо, — перебила вона. — Не сьогодні.
— Сьогодні ми просто доживаємо до ранку.
Я кивнула.
Ми сиділи мовчки.
Холодно. Невигідно. Але разом.
І вперше за цю ніч я подумала:
можливо, повернення — це теж вибір.
...
Ранок прийшов непомітно.
Спочатку стало холодніше. Потім десь зверху з’явився тьмяний сірий світ — не сонце, а просто день, який не питав, чи ми готові. Я відкрила очі від того, що затерпла шия.
Даша сиділа поруч, підтягнувши коліна до грудей, і дивилась у порожнечу.
— Котра година? — хрипко спитала я.
Вона подивилась на телефон. Чорний екран.
— Я вимкнула вночі, — сказала. — Щоб не дзвонив.
Я повільно сіла. Тіло було важке, ніби я не спала, а всю ніч тягнула щось на собі.
— Включай, — сказала я. — Пора.
Даша не одразу натиснула кнопку. Наче тягнула час.
Екран загорівся — і майже одразу телефон завібрував.
Пропущені. Багато.
Вона зітхнула.
— Очікувано.
Я витягла свій телефон. У мене було те саме.
Повідомлення. Дзвінки. І тиша між ними, яка кричала голосніше за все.
— Ну що, — сказала Даша. — Дзвонимо?
Я кивнула.
— Так. Нехай заберуть.
— Краще так, ніж щоб нас знову хтось “знаходив”.
Вона набрала номер. Я слухала гудки і відчувала, як всередині знову збирається напруга. Не страх — скоріше очікування.
— Алло? — голос директора був втомлений. — Даша?
— Так, — сказала вона рівно. — Це ми.
— Ми вийшли за межі інтернату.
— З нами все нормально.
Пауза.
— Де ви? — нарешті спитав він.
— Недалеко, — відповіла вона. —
— Можете приїхати і забрати нас.
Я дивилась на підлогу, на пил і уламки скла, і раптом зрозуміла: мені не соромно. Ні краплі.
— Ви розумієте, що… — почав він.
— Розуміємо, — перебила Даша. —
— Просто заберіть нас.
Ще одна пауза.
— Добре, — сказав він. — Чекайте. Нікуди не йдіть.
— Ми і не збираємось, — відповіла вона і скинула.
Даша опустила телефон і видихнула.
— Ну от, — сказала. — Зробили.
Я притулилась спиною до стіни.
— Дякую, — тихо сказала я.
Вона глянула на мене.
— За що?
— За те, що не вирішувала за мене, — відповіла я. — Навіть зараз.
Вона ледь усміхнулась.
— Це твоє життя, Адель.
— Я просто поруч.
Ми сиділи мовчки й чекали.
І вперше за довгий час очікування не здавалося пасткою.