Розділ 6. Брат.

Ми різко звернули у двори, ще раз, і ще. Я не рахувала кроки. Я рахувала секунди.
— Сюди, — сказала Даша. — Не озирайся.
Ми проскочили між будинками, перелізли через низький паркан, ще раз звернули — і все стихло.
Не одразу.
Але остаточно.
— Все, — сказала я. — Відірвались.
Ми пішли. Просто пішли, не зупиняючись. Злість тримала краще за адреналін.
Світло з’явилось несподівано.
Маленький магазинчик біля дороги. Або заправка — мені було байдуже, як це називається. Головне — вода і щось їстівне.
— Заходимо, — сказала я.
Всередині було тепло і надто звично. Кава, солодке, спокійний касир. Наче ми не тікали щойно, а просто вийшли ввечері прогулятись.
Грошей вистачило на батончик і воду. На двох.
Останні.
— Підійде, — сказала Даша.
І ми знову вийшли в ніч. 
...
Ми побачили машину майже одразу.
Спочатку світло з повороту. Я машинально сповільнилась. Даша теж.
Машина просто стала поперек дороги.
Ми зупинились одночасно.
Я навіть не одразу подивилась уперед — просто відчула, як щось всередині напружилось.
Я глянула на Дашу. Вона — на мене.
— Це по нас, — сказала вона тихо.
Я кивнула.
Сумнівів не було.
— Ти це бачиш? — тихо сказала Даша.
— Бачу, — відповіла я. — Клас.
Двері відчинились.
Він вийшов спокійно. Занадто спокійно для цієї ситуації.
Не дивився по боках, не шукав нас — одразу дивився на мене. І від цього стало ще гірше.
— Хто ти такий? — сказала я. — І що тобі треба?
Він зупинився за кілька кроків. Усміхнувся куточком губ. Не широко — так, ніби йому все це трохи смішно.
— Серйозно? — сказав він. — Ти не здогадалась?
— Ні, — різко сказала Даша. — І нам байдуже. Забери машину.
Він кинув на неї короткий погляд. Без злості. Просто відмітив і відкинув.
— Я не по тебе, — сказав він.
І знову на мене.
— Я твій старший брат, Адель, — сказав він рівно. — Нікіта. Мені дев’ятнадцять.
У мене всередині щось клацнуло.
— Що?.. — видихнула Даша.
— Ти зараз серйозно? — сказала я. — От так просто?
— Так, — відповів він. — Я прийшов по тебе.
— Та пішов ти, — сказала Даша. — Ти взагалі нормальний?
— Це сімейне, — відповів він холодно. — Не лізь.
— Яка ще сім’я? — сказала я. —
— Ти з’являєшся вночі, перекриваєш дорогу і думаєш, що я зараз піду з тобою?
Він знизав плечима.
— Думаю, що ти зараз багато собі дозволяєш.
— А ти думаєш, що маєш право, — сказала я. — І це твоя головна помилка.
Даша зробила крок уперед.
— Брат чи не брат, але ти поводишся як повний мудак.
Він усміхнувся. Трохи ширше.
— Я звик, що зі мною так не говорять.
— А ми не звикли мовчати, — сказала вона. — Тож привикай.
Він зробив крок ближче. Просто крок — але простору одразу стало менше.
— Йдеш зі мною, — сказав він. — По-хорошому.
— Ти мені не наказуєш, — сказала я. — Ти мені ніхто.
— Це ти так думаєш, — відповів він. — Кров — уперта штука.
— Засунь свою кров куди подалі, — сказала Даша. —
— Адель?
Я подивилась на неї. Вона вже була готова.
— ЗАРАЗ, — сказала я.
Я різко штовхнула двері, щоб він збився, і в ту ж секунду Даша вдарила його по нозі — коротко, різко.
— Ви що, здуріли?! — гаркнув він.
— БІЖИ! — крикнула я.
Ми рвонули вбік. Я не озиралась.
Коли зупинились, дихати було важко.
— Він реально сказав «брат», — сказала Даша.
— Я чула, — відповіла я. —
— І мені від цього ще більше хочеться тікати.
Ми вирішили йти далі.
Злі.
Втомлені.
І з чітким відчуттям, що це ще не кінець.