Розділ 5. Втеча.

Ми вийшли після уроків.
Не спеціально.
Просто не пішли одразу назад.
— Пішли трохи пройдемось, — сказала Даша, застібаючи куртку.
— Можна.
Це не звучало як план.
Просто варіант.
Ми вийшли за ворота і пішли вздовж дороги. Машин було мало, асфальт ще трохи вологий після дощу. Повітря прохолодне, але приємне.
Спочатку мовчали.
Я дивилась під ноги, рахувала тріщини в плитці. Це заспокоювало.
— Ти як? — спитала Даша через кілька хвилин.
— Нормально, — відповіла я автоматично.
Потім подумала і додала:
— Ну… не дуже, але терпимо.
— Зрозуміло, — сказала вона.
Ми зайшли в невеликий двір. Там стояла лавка, облуплена фарба, поруч дерево без листя.
Я сіла, притиснула руки до колін.
— Мені просто набридло, — сказала я. — Що всі щось думають.
— А я навіть не знаю, що з цим робити.
— А нічого й не треба робити, — сказала Даша. — Воно якось само вляжеться.
Ми посиділи трохи, дивлячись, як чоловік вигулює собаку.
Собака тягнув поводок, чоловік бурмотів щось собі під ніс.
— Хочеш повернемось? — спитала Даша.
Я подивилась у бік інтернату.
Ворота вже було видно.
— Ні, — сказала я. — Не сьогодні.
Вона не відповіла одразу.
— Ти серйозно? — нарешті спитала.
— Так.
Я встала.
— Я туди не зайду.
— Адель… — почала вона.
— Я знаю, що буде, — перебила я. — Будуть шукати. Будуть дзвонити. Можливо, піднімуть охорону.
Я знизала плечима.
— Але мені байдуже.
Даша подивилась на мене уважно.
— Якщо ми зараз підемо, це вже не “погуляти”.
— Це втекти, — сказала я. — І я не боюсь цього слова.
Вона видихнула.
— Є недобудова за гаражами, — сказала вона. — Там легко загубитись.
— Йдемо.
Ми пішли швидко, майже не розмовляючи.
Дорога стала темнішою, ліхтарів було менше. Під ногами хрустіло каміння.
— Ти розумієш, що якщо нас знайдуть… — почала Даша.
— То знайдуть, — відповіла я. — Але спершу хай спробують.
Недобудова була холодна й порожня.
Бетонні плити, арматура, сходи без перил.
— Сюди, — сказала Даша. — Тут є прохід назад, до складів.
Ми сіли на плиту, перепочили.
— Якщо що, біжимо без огляду, — сказала я.
— Я за тобою, — відповіла вона.
Світло з’явилось раптово.
Ліхтарі.
Голоси.
Радіо.
— Чорт… — прошепотіла Даша. — Нас знайшли.
— Не одразу, — сказала я. — Вони ще не знають, де саме ми.
— Дівчата! — почувся чоловічий голос. — Ми знаємо, що ви тут. Виходьте.
Я встала повільно.
— Ти готова? — спитала я.
— Так, — сказала Даша.
— Зараз.
Світло ковзнуло по стіні.
Один з охоронців з’явився зліва.
— Стійте! — крикнув він.
— Біжи! — сказала я Даші.
Ми рвонули одночасно.
Не красиво — швидко.
Я перечепилась, боляче вдарилась ногою, але підвелась одразу.
Даша потягнула мене за руку.
— Сюди! — крикнула вона.
Ми пірнули між бетонними плитами, пролізли через вузький прохід.
За спиною хтось вилаявся.
— Розділяємось! — крикнув охоронець.
— Ні! — сказала я. — Разом!
Ми вискочили на задній двір, перелізли через низький паркан.
Я відчула, як куртка зачепилась, але ривок — і я вже по той бік.
Ми бігли, поки в легенях не почало палити.
Звернули у темний провулок.
Потім ще в один.
Зупинились тільки тоді, коли стало тихо.
Ми стояли, зігнувшись, ловили повітря.
— Ти… — Даша засміялась нервово. — Ти божевільна.
— Можливо, — сказала я. — Але ми втекли.
Вона подивилась на мене широко відкритими очима.
— Нас тепер точно шукатимуть.
— Нехай, — відповіла я. — Сьогодні — не знайдуть.
Ми сіли прямо на холодний асфальт.
— І що тепер? — спитала Даша.
Я подивилась у темряву.
— Тепер ми самі вирішуємо, — сказала я. — Хоч одну ніч.
І вперше за довгий час
я відчула не страх —
а свободу.