Розділ 4. Свобода дивна річ.

Ми розійшлися мовчки.
Не тому, що більше нічого було сказати — просто слова закінчилися разом із днем.
У кімнаті було напівтемно. Я сіла на ліжко, не вмикаючи світло, і довго дивилась у стіну.
Свобода — дивна річ. Вона не окрилює одразу.
Вона спершу лякає.
Я дістала телефон.
Не з цікавості.
Не випадково.
Навмисно.
Я ввела ім’я, яке сьогодні чула в коридорі. Те, що прозвучало між дорослими — тихо, але з повагою.
Олександр Вербицький.
Натиснула “пошук”.
Світ ніби клацнув.
Новини.
Аналітика.
Форуми.
Фото з конференцій. Заголовки з великих літер.
«Олександр Вербицький — один із найвпливовіших бізнесменів країни»
«Людина, яка стоїть за кількома ключовими рішеннями останніх років»
Я читала повільно.
Не все. Не жадібно.
Кожен абзац — як холодний душ.
Потім інше ім’я.
Катерина Вербицька.
І тут було інакше.
«Засновниця фонду підтримки дітей»
«Публічно уникає інтерв’ю»
«Вважається однією з найзакритіших фігур»
Я відкрила фото.
Вона стояла трохи осторонь.
Не в центрі кадру.
Погляд — уважний, зосереджений, ніби вона весь час слухає, а не говорить.
І раптом щось всередині сіпнулося.
Не спогад.
Не впізнавання.
Запитання.
Ви знали, де я?
Ви просто… не прийшли?
Телефон повільно опустився на ковдру.
Руки були холодні.
Впливові.
Серйозні.
Люди, яких не питають — з якими рахуються.
І я — їхня дочка.
Не та, що сидить у їхніх біографіях.
Не та, якою можна пишатися на фото.
А та, що жила без них.
Я лягла на спину і втупилась у стелю.
Дивно, але я не плакала.
Не кричала.
Навіть не злилася.
Було тільки одне чітке відчуття:
мій світ щойно став значно більшим.
І значно небезпечнішим.
Але вперше — я знала, що правда тепер у мене в руках.
І ніхто не забере її назад.
Я закрила очі.
Завтра, — подумала я.
Я подумаю завтра.
А сьогодні…
я просто дихала.
Я зірвалась через дурницю.
Хтось у коридорі зачепив мене плечем.
— Вибач, — сказав і швидко відійшов.
— Та нормально, — кинула я різко.
Слова застрягли в горлі. Я сама почула, як вони прозвучали.
Пішла далі, але відчуття не відпускало — ніби щось тиснуло зсередини.
Я вийшла надвір.
Холод одразу вдарив у руки, і я різко вдихнула.
Повітря було різке, сире. Хотілося дихати швидше.
Через хвилину з’явилась Даша.
— Ти куди? — запитала тихо.
— Не знаю, — відповіла я і відвернулась. — Просто не можу там бути.
Ми постояли кілька секунд.
— Вони дивляться, — сказала я. — Всі.
— Наче я тепер… якась інша.
Даша мовчала, давала мені говорити.
— Я нічого не зробила, — голос трохи затремтів. — Але поводяться так, ніби щось винна.
Я сіла на лавку, стиснула пальці між колін.
— Мене це злить, — сказала я тихіше. — І я боюся, що зараз скажу щось зайве.
Даша сіла поруч.
— Це нормально, — сказала вона. — Ти не зобов’язана бути спокійною.
Я хмикнула.
— А від мене цього чекають.
Голос зірвався. Не сильно — ледь-ледь.
Я швидко ковтнула.
— Я не хочу, щоб через них тут усе ламалося, — сказала я. — Це було моє місце.
Даша обережно торкнулась мого плеча. Не притиснула — просто доторк.
— Воно й залишиться твоїм.
Я похитала головою.
— Я не хочу, щоб мене боялися, — сказала я. — І щоб жаліли теж не хочу.
Кілька секунд ми сиділи мовчки.
Очі пекли, але я не плакала. Просто дивилась перед собою.
— Мені зараз важко, — сказала я чесно. — Я не знаю, що з цим робити.
Даша кивнула. — І не треба знати. Достатньо просто це пережити.
Я видихнула повільно.
Не стало добре.
Але трохи відпустило.