РОЗДІЛ. 3. Ніч, яка не дає спати

Ніч в інтернаті завжди була тихою.
Сьогодні — задушливо тихою.
Наче стіни слухали.
Наче тиша чекала, коли я зламаюсь.
Я лежала на старому ліжку, дивлячись у темну стелю, де тіні нагадували минуле.
Тут я колись плакала тихенько, ховаючись від світу.
Тут навчилася стискати зуби так сильно, щоб не зірватися.
І знову…
те саме.
Холод ковдри, що ніколи не гріла.
Холод світу, що не чекав.
Холод у серці, який ніхто, крім Даші, не бачив.
Я затягнула ковдру до підборіддя, але вона не гріла.
Хто б міг подумати — варто з’явитись “рідним” людям, і ти знову дитина в темряві.
Знову сам.
Знову без захисту.
“Ми тебе шукали…”
Брехня.
Красиві слова, якими намащують рани, навіть не розуміючи, що вони — не загоєні, а ще кровоточать.
Якби шукали — знайшли б раніше.
До того, як я навчилася спати з думкою, що ніхто ніколи не прийде.
Я різко перевернулася на бік.
Пальці мимоволі зімкнули ковдру так сильно, що побіліли суглоби.
Я не слабка.
Я стільки разів повторювала це, що майже сама вірила.
Майже.
Та вночі…
правда завжди виповзає з-під шкіри.
В грудях защеміло, і я притиснула кулак до ребер, наче могла затиснути біль тілом.
— Чому ви повернулись? — прошепотіла я у темряву. — Навіщо? Для чого ламати мене вдруге?
Тиша не відповіла.
Вона завжди мовчазна, коли болить найбільше.
Я закусила губу, щоб не заплакати.
Смішно.
Сльози мені вже ніщо не дадуть.
Я їх виплакала років у одинадцять.
Але від цього не легше.
Біль не старіє.
Він просто змінює форму.
В голові — голос Даші:
“Ти маєш право не прощати.”
Я заплющила очі.
Її тепло досі тримало мене, ніби невидима рука, притискаючи до життя.
Даша — моя нитка до світу.
Тонка, але міцна.
Я вдихнула глибоко, стискаючи ковдру.
— Я не піду до них, — прошепотіла твердо. — Ніколи. Не дам вам мене зламати. Не тепер.
Сильні люди теж ламаються.
Просто роблять це тихо, там, де ніхто не бачить.
Я згорнулася клубком.
Ніч стискала горло, але я трималась.
Бо я вмію.
Бо я навчилась.
Але тихенький шепіт всередині був чесніший, ніж я хотіла:
“А якщо я не така сильна, як думаю?”
“А якщо вони прийшли — і я більше не знаю, хто я?”
З темряви прийшла відповідь — тиха, але жива:
“У мене є Даша.”
І з цією думкою я нарешті видихнула.
Не спокій.
Не мир.
Але дихання — вже перемога.