РОЗДІЛ 2. Я не самотня.

Я зайшла до кабінету повільно, наче кожен крок віддавався ударом по моєму власному серцю.
Вони сиділи там — обоє, але мені здавалося, що світ перевернувся.
Очі їхні — повні очікування, болю, надії.
А я… я знала, що навіть подивитися на них наважуся не одразу.
— Адель… — голос жінки тихий, майже хрипкий. — Ми… ми так довго тебе шукали.
Я зупинилась. Слова тягнулися у мені, наче дроти, і хотілося вирвати їх із грудей.
Я подивилась на них — холодно, зверхньо.
— Шукали? — я стиснула зуби. — А чому ви не знайшли мене, коли мені було вісім? Де ви були, коли я спала на холодній підлозі? Де ви були, коли я вчилася жити без вас?
Їхні обличчя здригнулися. Але я вже не чекала вибачень.
Вони не можуть повернути час, коли я формувалася в залізній броні.
— Ми… ми робили все можливе, — промовив чоловік тихо. — Вони обманули нас. Ми…
— Обманули? — я перервала його різко. — Обманули мене, так? Ви все це називаєте “не ваша вина”?
Я навчилася сама виживати, сама будувати своє життя на уламках. І ви думаєте, що можете просто увійти і сказати: «Тепер додому»?
Мої руки стиснулися в кулаки. Дихання було коротке.
— Не чіпайте мене тепер. Я не ваша. Я не хочу бути вашою дочкою. Я не хочу вашої любові, поки ви не зрозумієте, що зробили.
Жінка сіла, стиснувши руки. Її плечі здригалися від тихого плачу, але вона не кричала.
Це робило її ще страшнішою. Сильнішою. Реальнішою.
— Ми не хочемо тиснути, — прошепотіла вона. — Ми просто хочемо бути поруч. Коли ти будеш готова.
— Я не готова! — вирвалося в мені, голос рвонувся з грудей, рвався на шматки. — І можливо, ніколи не буду.
Ви думали, що зможете ввірватися в моє життя красивим в’їздом? Що я просто розкрию руки і… буду вашою?
Ні. Ви спізнилися. Шістнадцять років. ШІСТНАДЦЯТЬ.
Їхній погляд… намагався вломитися в мене, пробити мою стіну.
Я відвернулася, ковтнула слину.
— Я йду, — тихо сказала я. — І дзвонити не буду. Мені треба… мені треба самій зрозуміти, чи хочу взагалі вас бачити.
Я вийшла.
Двері закрилися.
І я стояла в коридорі, прислухаючись до свого дихання.
Боліло. Так боліло, що хотілося кричати.
Я не кричала. Я завжди вчилася витримувати біль мовчки.
— Я сильна, — прошепотіла я самій собі. — Я вижила без них. Переживу й тепер.
Але всередині… всередині щось здригнулося.
Щось, чого я не могла і не хотіла показати.
Я не була готова.
Ще ні.
І це була моя правда. Жорстка, жива, зла.
І вона була моя.
Я думала, що повернення сюди буде як ковток повітря.
Наче я вдихну — і все стане на свої місця.
Але ні.
Інтернат більше не був домом.
І світ ззовні — теж не був.
Між двома реальностями.
Між минулим і якимись чужими людьми, які тепер називають себе моїми батьками.
Батьки…
Смішно звучить, правда?
Я пройшла коридором, повільно, наче ноги боялися зробити зайвий крок. Стіни тут бачили багато. І мої плачі ночами, і мої спроби бути сильною, коли всередині розривало.
І тоді я побачила її.
Даша стояла напроти, заморожена, ніби боялася, що я розтану, якщо вона моргне.
Очі великі, тривожні, теплі — єдине місце у світі, де я ніколи не почувалась чужою.
— Ти правда тут? — запитала вона пошепки.
Я кивнула, але слова не йшли. Якщо б я заговорила — могла б зламатися.
— Я… думала, ти поїхала назавжди, — вона тихо вдихнула. — Я молилася, щоб ти повернулась. Хоч би на день.
Це вдарило сильніше, ніж будь-який докір.
Я сіла на підлогу під вікном, і Даша тихо опустилася поруч. Вона не торкалася мене — але й не відходила. Просто була.
— Знаєш, що найгірше? — нарешті сказала я. Голос трохи тремтів. — Вони дивляться на мене, як на… знахідку. Як на втрачений діамант. А я… я просто виживала. Щодня. Без них.
Даша повернула голову, дивлячись на мене так ніжно, що хотілося або розплакатись, або втекти.
— Ти не повинна одразу приймати їх, — сказала вона м’яко. — Ти ж не якась річ, яку хтось просто забрав у зберігання і тепер повернув.
Я скривилась — суміш злості та болю.
— Вони хочуть, щоб я жила з ними. У маєтку, у золотій клітці. Думають, я ринуся в їхні обійми і забуду, що таке ночами триматися, щоб не зламатися…

— Я знаю, — шепнула вона. — Я бачила, як ти тримаєшся. Як борешся.
Вона завжди бачила.
Я опустила голову на коліна.
— Я не хочу їхньої жалості. Не хочу їхніх грошей. Не хочу їхньої історії “ми шукали тебе все життя”. Якби шукали — знайшли б.
Даша ледь торкнула мою руку пальцями — так обережно, як торкаються рани, знаючи, що боляче.
— Ти маєш право злитися. Маєш право не прощати. І маєш право обирати, хто твоя сім’я.
Я підняла погляд.
— Ти моя сім'я, Даш. Ти одна.
Її очі стали вологими.
— І ти моя. Завжди.
У дверях раптом почулися кроки.
Тяжкі, вагомі.
Знайомий голос.
— Адель?
Вони.
Мої… батьки.
Мамо. Тато.
Ні.
Так їх називає суспільство. Але не я.
Вони зайшли і побачили нас.
Мене — з болем у грудях, що стискає так, ніби не дихати.
Дашу — з поглядом, що захищає сильніше за стіну.
— Адель, — мати зробила крок. — Ми хвилюємося. Ми хочемо поговорити.
Я зітхнула і підняла підборіддя.
Мій голос різав простір:
— Ви хочете взяти мене додому? До себе? Пізно. Мій дім — тут. І єдина людина, яка мене не покинула — поряд.
Батько хотів відповісти, але Даша встала, ступила вперед, переді мною — тендітна, але тверда як сталь.
— Вона не готова, — сказала вона тихо, але впевнено. — Не тисніть. Не зараз.
Вони мовчали.
І в той момент я зрозуміла:
Я не самотня.
І, можливо, світ не повністю проти мене.
Просто він дав мені одну людину замість родини.
І іноді цього більше, ніж достатньо.