РОЗДІЛ 1. Ніхто не приходить за вовчинятами.

У коридорах інтернату знову бринів сміх — фальшивий, аж дзвенів від натуги.
Діти бігали, метушилися, збирали свої малі життя у старі валізи, обіймали тих, з ким розділили дитинство і самотність.
Все навколо пахло дешевими парфумами виховательки та пилом, який не зникає ніколи — як і біль у цих стінах.
Я сиділа на підвіконні, ногами пофарбоване дерево трохи скрипіло під моєю вагою.
За вікном — весна.
Дерева цвітуть, світ ніби святкує чиєсь нове життя.
Не моє.
Хтось з дівчат заплакав — ніжно, тендітно, так ніби її хтось тримає за руку. Я тихо розсміялася.
— Чого смієшся? — Даша опинилася поруч, обережно, ніби боялася мене злякати.
— Смішно, — я зітхнула. — Хтось плаче, бо їй буде сумно за домом. Уявляєш? За домом.
У нас тут не дім. У нас тут — пункт видачі зламаних дітей.
Даша зітхнула, але не відповіла. Вона звикла, що я говорю так, ніби кусаю кожне слово.
І хай. Мені це теж допомагало вижити.
Я стисла пальцями край рюкзака — старого, протертого, з вирваною блискавкою.
Все моє життя — ось тут. Пара футболок, зошит і маленький листочок з дитячим почерком "Адель, ти не сама" — колись я сама собі це написала.
Смішно, правда? Вісім років. Хотіла повірити.
— Ти все ж... не підеш до них? — тихо запитала Даша.
— До кого? До фан-клубу фантомних батьків? — фиркнула я. — Та вони як привиди. Тільки казали, що існують.
"Казали".
Сама собі казала. Щоб не здуріти.
Двері відчинилися. Соцпрацівниця увійшла — і одразу видно: вона боїться щось сказати. Нервує так, ніби зараз зізнається у вбивстві.
— Аделіно... нам треба поговорити.
— Якщо знову про роботу на складі — не треба, — я різко підвелась. — Я вже знаю: сирота, доросла, всім байдуже, виживай як хочеш.
Жінка ковтнула повітря.
— Ні. Цього разу… все інакше.
Твої батьки… вони живі.
На секунду світ замовк.
Пил завис у повітрі.
Десь по коридору луснула кулька.
Хтось засміявся.
А в мені — нічого. Порожнеча.
Навіть серце не стислося — так, ніби воно давно втекло без мене.
— Гарна казка, — я посміхнулася, криво, майже знущально. — Тільки запізно. Дитяча Адель мріяла, що вони прийдуть. Ждала, притискалась до дверей ночами.
А тепер… — я знизала плечима. — Тепер я не чекаю. І не вірю.
— Вони шукали тебе роками, — жінка продовжила тихо, надто по-людськи, як для системи. — Тебе... вкрали тоді. В пологовому. Це був злочин. Вони щойно знайшли.
Мені на мить стало холодно.
Не боляче.
Не щасливо.
А просто холодно — так буває, коли світ раптом змінює правила гри.
— То що, тепер я золота принцеса, так? — я підняла брову. — Багаті мамочка й таточко приїдуть у білому "Мерседесі" і заберуть мене з казки про сиріт?
Жінка нічого не сказала, але її погляд… там було щось, від чого я ненавиділа і хотіла плакати одночасно.
— Вони вже тут, — прошепотіла вона. — Чекають на тебе в кабінеті.
Моє серце… таки вдарило.
Сильно.
Різко.
Боляче.
Я розсміялася, але звук вийшов зламаним.
— Ну добре. Давайте подивимося, хто такі ці героями запізнілого спасіння.
Я піднялась, ховаючи тремтіння пальців у кулаки.
Злість — моя броня.
Сарказм — моя зброя.
А всередині…
Бог, як страшно було від думки, що, можливо, вперше в житті…
я не сама.