Остання лекція закінчується майже на двадцять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом, і, щойно викладач нарешті дозволяє нам розходитися, я поспіхом закриваю ноутбук, складаю конспекти до сумки та підводжуся зі свого місця. Сьогоднішній день видається напрочуд насиченим, адже спочатку ми майже дві години розбираємо особливості проєктування громадських просторів, потім працюємо над власними ескізами, а наостанок отримуємо ще одне завдання, яке потрібно підготувати до наступного тижня.
Зазвичай я люблю такі дні, коли навчання повністю захоплює мою увагу й дозволяє хоча б ненадовго забути про все інше, проте сьогодні навіть улюблені заняття не допомагають позбутися думок про зустріч, яка чекає на мене попереду.
– Евеліно, зачекай! – гукає мені навздогін одногрупниця, коли я вже майже дістаюся дверей аудиторії. – Ти сьогодні з нами в кав'ярню? Ми хочемо обговорити завдання, поки все свіже в пам'яті.
– Вибач, сьогодні ніяк, – відповідаю, зупиняючись на мить. – У мене важлива зустріч, і я вже запізнююся.
– Тоді завтра? Бо я, здається, взагалі нічого не зрозуміла з того, що він пояснював наприкінці.
– Завтра обов'язково. Я ще скину тобі свої записи.
Попрощавшись, виходжу в коридор, де вже збирається чимало студентів, і прямую до сходів. На ходу дістаю телефон, щоб перевірити час, і невдоволено зітхаю. До зустрічі залишається трохи більше двадцяти хвилин, а з урахуванням заторів я навряд чи встигну приїхати вчасно. Олександр Вікторович, звичайно, не образиться через моє запізнення, але мені все одно незручно змушувати його чекати.
Особливо сьогодні.
Адже я прекрасно розумію, про що саме він хоче зі мною поговорити.
За сім днів закінчується термін нашої з ним домовленості. Шість місяців, які колись здавалися мені достатнім часом, щоб змінити чиєсь ставлення, майже минули, і тепер доведеться ухвалити рішення, від якого залежатиме все моє подальше життя.
Я залишуся дружиною Адріана Багрова чи назавжди зникну з його життя.
Саме таке право мені надав його дідусь, коли пів року тому ми підписували документи, про існування яких мій чоловік навіть не здогадується.
Насправді історія нашого шлюбу настільки незвичайна, що іноді мені самій складно повірити в те, як усе склалося. Мій покійний дідусь та Олександр Вікторович Багров дружили багато років. Вони разом переживали труднощі, підтримували один одного, а колись навіть домовилися, що було б чудово поєднати наші родини. Щоправда, їхні діти вже давно мали власні сім'ї, тому згодом ця ідея перетворилася на бажання одружити онуків.
Мого дідуся не стало кілька років тому, але Олександр Вікторович не забув ані про їхню дружбу, ані про обіцянку, яку колись дав.
Саме він запропонував мені вийти заміж за Адріана. І саме він наполіг на тому, щоб я мала право вибору.
Шість місяців. Якщо за цей час я захочу залишитися з його онуком, наш шлюб продовжиться. Якщо ж зрозумію, що не можу бути щасливою поруч із ним, зможу піти. Без пояснень, без зобов'язань перед родиною Багрових і без необхідності коли-небудь знову зустрічатися з чоловіком, який так і не захотів стати мені справжнім чоловіком.
Адріан знає лише про давню домовленість наших дідусів. Про те, що я маю можливість піти після закінчення визначеного терміну, він не здогадується. І, мабуть, якби знав, то сам відраховував би дні до мого зникнення.
Від цієї думки стає прикро, хоча за останні пів року я вже мала б навчитися не сприймати його байдужість настільки близько до серця.
Виходжу з університету й зупиняюся біля сходів, шукаючи поглядом знайомий автомобіль. Водій уже чекає неподалік, але перш ніж підійти до нього, я знову дивлюся на екран телефону.
Жодного повідомлення.
Навіть не знаю, чому продовжую перевіряти. Адріан ніколи не телефонує мені просто так, щоб поцікавитися, як минув мій день, чи все зі мною гаразд, чи потрібна мені допомога. За майже шість місяців шлюбу я не можу пригадати жодного випадку, коли він сам захотів зі мною поговорити без якоїсь нагальної потреби.
Наші розмови зазвичай обмежуються кількома короткими реченнями.
“Завтра о сьомій ми маємо бути на вечері”.
“У суботу благодійний захід. Одягни щось відповідне”.
“Не чекай мене”.
Хоча останнє він навіть не завжди вважає за потрібне повідомляти.
Іноді Адріан просто не повертається додому. Я можу прокинутися вранці, спуститися на сніданок і дізнатися від прислуги, що господар так і не приїхав. Де він проводить ночі, мені здогадатися неважко, адже існує жінка, якій мій чоловік приділяє значно більше уваги, ніж власній дружині.
Кароліна.
Навіть її ім'я викликає в мене неприємне відчуття.
Адріан ніколи не приховував, що має до неї почуття. Навпаки, ще до весілля дав зрозуміти, що наш шлюб нічого не змінить у його особистому житті. Він не збирався відмовлятися від Кароліни, не обіцяв мені вірності й узагалі не розумів, навіщо я погодилася стати його дружиною.
Мабуть, саме це він ненавидить найбільше. Те, що я сказала “так”, хоча прекрасно знала, що він проти. Але хіба я могла тоді передбачити, наскільки сильно покохаю людину, яка навіть не намагається мене пізнати?
#116 в Сучасна проза
#995 в Любовні романи
спільна дитина, зустріч через час, виправлення помилок минулого
Відредаговано: 22.11.2026