Розділ 13

Таміла

Коли я вимісила тісто до ідеальної консистенції, то накрила його рушником та відклала в тепле місце, щоб підійшло. Сама тим часом взялася прибирати поверхню, бо Єва от-от мала б прийти. Чесно кажучи, я з самого ранку чекала на неї та з завмиранням серця постійно споглядала на вхідні двері пекарні в очікуванні побачити її. В якийсь незрозумілий момент Єва стала для мене кимось більшим, аніж просто дівчинка, яка колись випадково забігла сюди. У мене не було подруг і тим більше не було знайомих з дітьми. Звісно, трохи дивно вважати подругою шестирічну дівчинку, яка до того ж не розмовляє. Але Єва таки була нею для мене. Мені подобалося проводити з нею час, розповідати їй більше про себе. Так мало людей узагалі коли-небудь слухали мене, але Єва слухала. І робила вона це залюбки. Повільно, але я починала пройматися дивними почуттями до цієї дівчинки. Почуттями, які, мабуть, були властиві кожній жінці, та не у всіх була можливість їх відчути. Це краяло моє серце, але водночас зцілювало його.

Чиїсь кроки привернули мою увагу. Я підняла голову вверх, прислухаючись. Це була не Єва, бо вона зазвичай бігла сюди, підстрибуючи. А ці кроки здавалися мені невпевненими. Я витерла руки рушником та вийшла з кухні в головну залу. На мить завмерла, коли помітила знайомий силует. Усередині зʼявилося неприємне відчуття образи, як і щоразу, коли я бачила свою матір.

— Що ти тут робиш? — голосно спитала я.

І хай це звучало непривітно та навіть трохи грубо. Мені було все одно. Ця жінка не заслуговувала ні краплі моєї поваги.

— Проходила повз, — байдуже відповіла вона, глянувши на мене. — Помітила, що відкрито.

Мама провела оцінювальним поглядом приміщення, зупиняючись на пофарбованій стіні та столах.

— Отже, ти не продала пекарню, — підсумувала вона.

— Чому я мала це робити?

— Ну… Наприклад, щоб поїхати звідси геть.

Вона повернула голову до мене й тепер уже пройшлася по мені поглядом з ніг до голови. Я схрестила руки на грудях, відчуваючи потребу захиститися навіть таким безглуздим способом.

— Я не збираюся їхати звідси! — твердо сказала, здійнявши голову вище. — Мені набридло ховатися.

— Звісно, — мама нещиро посміхнулася. — Не боїшся, що одного дня таємниці спливуть назовні?

— Думаю, це тобі краще боятися, мамо.

Я сердито подивилася на неї, стискаючи щелепи. Очі защипало від сліз, але я вперто стримувала їх з останніх сил.

— Боятися чого? Твоєї брехні?

Мама прискіпливо підняла одну брову вверх. Саме тому я ненавиділа її. Вона не повірила мені та не підтримала мене тоді, коли найбільше була потрібна. А потім просто змусила поїхати, наче я ніколи не мала для неї ніякого значення. Наче я не донька, а якась собака, що в один момент стала заважати. Але навіть з собаками не чинять так жорстоко, як моя мама вчинила зі мною.

— Ми обоє знаємо, що це було правдою! — процідила крізь зуби. — Мені не шістнадцять років, мамо. Тоді ти ще мала вплив на мене, але не зараз. Я більше не та налякана дівчинка, яку всі зрадили.

Вона хотіла ще щось сказати, але не могла. І мені подобалося бачити цю її розгубленість та невпевненість. Тепер вона знала, що якщо мені доведеться боротися, то я робитиму це.

— Нехай! — пробурмотіла вона та знову оглянула пекарню своїм неприємним поглядом. — Усе одно це марна трата часу та грошей.

— Мене не цікавить твоя думка. Це моя пекарня, як і все інше, що заповіла мені бабуся. Тому, на правах власниці, я хочу, щоб ти негайно пішла геть.

— Це так…

Але мама не встигла договорити, бо двері пекарні відчинилися. Я помітила на порозі усміхнену Єву, а одразу ж за нею стояв Платон. Усе сталося дуже невчасно. Мені варто було раніше сказати мамі піти геть та не витрачати часу на цю абсолютно безглузду розмову.

Мама здивувалася, коли побачила моїх відвідувачів. Звісно, вона знала Платона. Вони спілкувалися раніше щодо пекарні. І з цього максимально розгубленого виразу обличчя я розуміла, що вона спантеличена його присутністю.

Якщо я не збираюся продавати свою пекарню, то чому Платон і його донька тут? Упевнена, що саме це питання зараз крутилося в голові мами.

— Вітаю! — привітався до неї Платон з приязною усмішкою. — Прийшли поцікавитися, як ідуть справи у вашої доньки?

— Т-а-а-к, — відповіла вона тихо, а тоді наче нарешті отямилася: — Ох, вибачте! Я трохи розгубилася, коли вас побачила. Не думала, що ви… Ем, спілкуєтесь і…

Мама замовкла, прослідкувавши поглядом за Євою, що підбігла до мене та обійняла за талію. Я прошепотіла їй тихе «привіт» та підняла погляд на маму, що дивилася на нас так, ніби її облили крижаною водою.

— Ти збиралася йти, – нагадала їй я, піднявши одну брову.

— О, я теж уже іду! — Платон стримано усміхнувся мені. — Єва вже не могла дочекатися, щоб прийти до тебе. У мене є трохи справ. Я… Я пізніше зайду перевірю як ви тут, гаразд?

Я кивнула головою, відчуваючи шалену напругу в усьому тілі. Не через присутність Платона, а через свою матір, яка очевидно спостерігала за нами. Я кинула на неї черговий жорсткий погляд, натякаючи, що їй справді варто піти геть. Вона пробурмотіла щось про те, що у неї важливі справи, а тоді поспішила до виходу з пекарні. І тільки коли мама зникла, я змогла нарешті розслабитися.

— Усе нормально? — спитав Платон, уважно глянувши на мене. — Якщо ти зайнята, то я можу забрати Єву.

— Ні, усе гаразд! — сказала я, зітхнувши. — Просто… Мама не попереджала про свій прихід. Я трохи розгубилася через її появу. От і все! А на Єву я вже зачекалася. У мене якраз тісто підходить. Думаю, нам уже час зробити начинку. Ти як гадаєш?

Я усміхнулася, опустивши погляд на Єву. Її очі розширилися від захоплення, і вона з ентузіазмом закивала головою.

— Що ж… — Платон усміхнувся ширше, спостерігаючи за нами. — Не буду вам заважати.

Я відчула приємне тепло в грудях, коли наші погляд на мить зустрілися. Мені хотілося сказати йому, що він не заважає нам і може навіть приєднатися до нас. Слова крутилися на моєму язику, але я не змогла їх вимовити. Зрештою, Платон кивнув на прощання, а тоді вийшов з пекарні. Декілька секунд я дивилася на зачинені двері, аж доки Єва не смикнула мене за руку…

— Боже, це ідеальне тісто, — говорила я, розкочуючи його в пласт. — Воно таке піддатливе. Хочеш спробувати?

Єва кивнула та перелізла на стілець переді мною. Вона обережно поклала свої долоні на качалку та з моєю допомогою почала розкочувати тісто.

— У тебе чудово виходить, — похвалила я її.

Дівчина підняла голову на мене та широко усміхнулася. Я не змогла стримати своєї усмішки. Ця дівчинка була такою милою, що буквально змушувала мене постійно усміхатися. Я ніколи не відчувала такого обожнювання до когось.

— Тепер нам треба викласти сюди начинку. Ось так… — я лопаткою виклала суміш масла, цукру та подрібнених горіхів на тісто, а тоді взялася усе розрівнювати. Єва робила те саме, але меншою лопаткою рожевого кольору, яку я купила особисто для неї. — Ти така розумниця, Єво! Знаєш, усе, що ми з тобою готуємо разом, виходить просто неймовірним! Я вже відчуваю, що ці сінабони стануть моїми улюбленими. Зараз ми обережно скрутимо тісто з начинкою в рулет, а тоді наріжемо його ниткою на невеликі шматочки…

Коли наші булочки стояли в деко, накриті рушником, я ввімкнула духовку. Єва з очікуванням сиділа на стільці, спираючись руками на поверхню.

— Це була моя мама, — сказала я їй, паралельно прибираючи брудний посуд. — Знаєш, я… Я не впевнена, що люблю її. Не у всіх матері хороші, тож… – я знизила плечима. — Не думаю, що повинна відчувати провину за те, що не люблю свою матір, але інколи я відчуваю. А ще у мене нема тата. Ніколи не було. Тобі дуже пощастило, Єво. Справді пощастило мати такого хорошого батька. Він тебе так сильно любить, так дбає про тебе, оберігає. Думаю, я була б найщасливішою дитиною, якби у мене був такий тато. А йому пощастило з тобою, — додала я, з усмішкою глянувши на дівчинку. — Ти неймовірна, справді. І якби… Якби у мене…

Але я замовкла, бо просто не змогла сказати те, що хотіла. Я не знала, чи взагалі маю право таке говорити. Це просто думки, навіяні моїми болючими ранами. Можливо, це навіть наївні мрії та фантазії. Я була надто юною, коли ці мрії у мене відібрали. А зараз я не думала, що заслуговую щось таке прекрасне, як справжня сімʼя…

Запах свіжої випічки заполонив пекарню. Цей аромат був таким неймовірним, що у мене вже збиралася слина у роті. Єва так само з очікуванням постійно заглядала через скло у духовку. Хоч вона уже була старшою дівчинкою та все чудово розуміла, я все одно хвилювалася, щоб вона раптом не обпеклася.

Двері до пекарні гучно зачинилися. Я напружилася, як це ставалося завжди, коли хтось приходив. Але напруга зникла, як тільки я помітила знайомий силует. Натомість зʼявилося приємне тепло в грудях, а вуста розтягнулися в соромʼязливій усмішці.

— Цей аромат дійшов аж до мого ресторану, — сказав Платон. Він з легкістю підхопив Єву на руки та поцілував її в щоку. — Я не стримався й одразу ж примчав сюди.

— Вони майже готові, — повідомила я. — Допікаються.

— Я вже не можу дочекатися. Думаю, що просто зараз почну їсти ось цю смачну булочку.

Платон почав цілувати Єву, імітуючи укуси, а вона голосно засміялася. Мабуть, їй було лоскотно, бо вона намагалася відвернутися. Я тихо засміялася, спостерігаючи за ними. Це було занадто мило, занадто комфортно, занадто добре.

Платон посадив Єву на стілець, а тоді зняв з себе сірий піджак. Я чомусь відчула дивний сором та відвернулася до духової пічки, щоб перевірити булочки.

— То ви удвох це робили? — поцікавився чоловік.

— Так, — відповіла я. — Єва дуже допомогла мені. Без неї я, мабуть, не впоралася. Вона ще допомагатиме мені покрити сінабони глазурʼю, коли вони трішки охолонуть.

— А я можу долучитися? — спитав Платон.

— Гм… Це звучить так, ніби ти напрошуєшся в нашу команду, — пожартувала я.

Платон сперся руками до столу поруч з Євою. Його брови здивовано злетіли вверх.

— То у вас уже команда?

— Угу. І в неї не так легко потрапити.

— Я готовий! — Платон сплеснув у долоні. — Що мені робити?

Я засміялася та потягнулася до рукавиці.

— Для початку допоможи мені витягнути деко з духовки, — я кинула у нього рукавицею. — Не хочу раптом обпектися.

Він майстерно спіймав її та тихо хмикнув, глянувши на мене. Усередині все завмерло, коли Платон обійшов стіл та підійшов ближче. Щось між нами відбувалося. Щось максимально дивне. Я прочистила горло та відкрила духовку. Приємний аромат вдарив у ніс разом з чоловічим одеколоном. Я навіть не помітила, як Платон підійшов так близько.

— Там точно нема кориці? — спитав він, підозріло примруживши очі.

— Нема, — чесно відповіла я та озирнулася до дівчинки, що спостерігала за нами. — Якби там була кориця, то, Єво, твій татусь, мабуть, убив би мене.

Вона тихо засміялася, а тоді заперечливо похитала головою. Я подивилася на руки Платона, коли він потягнувся до дека.

— Ні, — раптом почувся тоненький голос. — Не вбив би.

Платон завмер, а у мене серце в грудях забилося швидше. Ми переглянулися. Він здавався шокованим. Я була приголомшена не менше. Так, що не одразу помітила, як деко мало не перевернулося, і він схопив його голою рукою, щоб втримати.