Розділ 12

Платон

Дивно було бачити у цьому домі ще когось, окрім батьків та Єви. Але Таміла, схоже, непогано вписалася. Тільки це, мабуть, швидше через їхню з Євою «дружбу». Я не міг не помітити з яким обожнюванням моя донька дивилася на цю дівчину. Не те щоб це змушувало почуватися мене гірше, але Єва не так часто цікавилася чужими людьми. І попри все Таміла усе ще залишалася чужою. Але, коли я дивився, як вони обоє розкладали на стіл тарілки, то чудово розумів, що ця межа починає повільно стиратися.

Гучні кроки привернули мою увагу. Я повернув голову вбік та побачив маму, що вела батька коридором. Після пережитого минулого року інсульту він майже не вставав, і я не очікував, що він захоче приєднатися до нашої вечері. Думав, що мама, як завжди, віднесе їжу йому в кімнату.

Я поспішив до батьків та обійняв тата з іншого боку. Мама з полегшенням видихнула та відступила, дозволяючи мені самостійно допомогти батькові. Він хоч і опирався однією рукою на тростину, але все ж не міг іти сам.

— Ти здивував, — сказав я йому тихо. — Не думав, що ти приєднаєшся до нас.

— Твій тато, як почув про нашу гостю, то мало не зірвався з ліжка, — заговорила мама достатньо голосно.

— Вона мені мало мозок не винесла, розповідаючи про цю твою… дівчину, — мовив тато, глянувши на мене, а тоді пошепки додав: — Хіба я міг пропустити таке знайомство? Востаннє ти приводив до нас ще Уляну.

Моє тіло напружилося, коли він згадав про мою покійну дружину, але я одразу ж відігнав усі думки та глянув перед собою. Мої очі зупинилися на Тамілі, що говорила щось Єві та поправляла їй волосся.

— Я не приводив Тамілу. Це зробила мама, — пояснив я, щоб батько не сприймав це як щось серйозне. — І вона не моя дівчина. Вона просто… Просто знайома, зрозуміло?

— Усі спочатку «просто знайомі», — зауважив батько, усміхнувшись.

Я закотив очі, бо слухати це від мами — одна справа, а от від батька такі розмови здавалися мені дивними. Він не надто цікавився моїм особистим життям, за що я, безумовно, був вдячний йому. Що змінилося тепер? Чому мої батьки в один момент вирішили, що мені хтось потрібен? Я вирішив перевести тему, тому звернувся до доньки, щоб привернути її увагу:

— Єво, глянь, хто вирішив приєднатися до нас на вечерю!

Вона подивилася на нас та вражено ахнула. Вже через секунду Єва міцно обіймала свого дідуся, а той нахилився, щоб поцілувати її в голову.

— Ну нарешті нам вдалося зібратися усім разом, — втрутилася мама. — Я вже встигла засумувати за нашими затишними сімейними вечерями. О, Таміло, прошу, присідай! Думаю, Єва захоче сісти біля тебе, тож…

— Я… — Таміла замовкла, ніби підбирала правильні слова. — Не думаю, що мені варто залишатися.

— Ну що ти, люба! Хіба ми вже про це не домовилися? Перестань!

Моя мама була надзвичайно переконливою, інколи аж занадто. Було помітно, що Тамілі тут ніяково. Усе-таки вона не мала ніякого відношення до нашої сімʼї. Дівчина глянула на мене, ніби намагалася відшукати у моєму погляді якесь підтвердження, згоду чи дозвіл на її присутність тут. Але я не був проти. Мені, відверто кажучи, все одно, чи залишиться вона на вечерю…

Я допоміг татові сісти на його головне місце. Мама опустилася на стілець поруч з ним, а Єва сіла біля Таміли. І поки усі намагалися всістися, я відкоркував вино та почав наповнювати ним келихи. Для Єви був сік, який я теж налив їй у келих.

— Я дуже рада, що ми зібралися тут з такої чудової причини, — почала мама. Я тим часом обійшов стіл і опустився на стілець поруч з донькою. — Рівно тридцять чотири роки тому о двадцятій нуль три народився хлопчик вагою три кілограми вісімсот грамів…

— Мамо-о-о, — втомлено простогнав я, – припини.

Вона кинула на мене різкий погляд, і я зрозумів, що припинити доведеться мені. Гаразд, ця інформація про моє народження не така вже жахлива. Принаймні вона не взялася показувати мої дитячі фотографії. Але тільки я подумав про це, як помітив, що вона потягнулася до сусіднього стільця, а тоді взяла у руки альбом.

— Це коли мене тільки виписали з пологового, — з усмішкою заговорила вона, розкриваючи першу сторінку. — Твій батько в той день запізнився аж на дві години!

— Бо я спочатку шукав твої улюблені лілії, а потім потрапив у затор, — почав виправдовуватися батько. — Ти б прибила мене, якби я не привіз квіти.

— Зате у мене зʼявилася інша причина прибити тебе, — відгризнулася вона.

Ця їхня дрібна суперечка змусила мене усміхнутися. Я навіть не знав, що встиг скучити за такою родинною атмосферою. Я багато працював, а увесь вільний час приділяв Єві. На ось такі прості посиденьки з батьками у мене банально не було часу. А зараз я дивився на своїх батьків і відчував цінність у кожному моменті з ними. Мама ще показала декілька фотографій, повертаючи мене в моє дитинство. І ці спогади не були поганими. Я відчував вдячність за те, що мої батьки зробили для мене та за те, яким вони виховали мене. І в один момент я відчув невеликий спалах провини, що, можливо, недостатньо хороший син для них.

І після свого довгого монологу, мама нарешті підняла свій келих та сказала:

— Я бажаю, щоб ти досягнув ще більших успіхів у своїй роботі. Знаю, що ти любиш її понад усе, — мама перевела погляд на Єву. — А ще ти любиш свою доньку. І я не можу не відмітити, як сильно Єві пощастило з тобою. Ти чудовий син, Платоне. І ти прекрасний батько. Я хочу, щоб ти був щасливим. По-справжньому щасливим. Не знаю, що ще побажати. Просто… Відкрий своє серце, гаразд?

Вона усміхнулася мені, а я зробив це у відповідь й теж узяв у руку келих. Батько зробив те саме. Єва елегантно своїми пальчиками стиснула ніжку келиха з соком, і я помітив, що Таміла тихо засміялася, коли побачила це.

— Дякую за побажання, — подякував я, глянувши на своїх батьків. — Я радий, що ви у мене є.

Після коротких привітань від батька, ми випили трохи вина та взялися вечеряти. Деякий час ми їли мовчки. Батьки уже звикли до моїх страв. Зазвичай їм завжди усе подобалося. А от думка Таміли мене хвилювала більше, тому я час від часу слідкував за тим, як вона їсть пасту. Спочатку вона робила це повільно, розбираючи усі частинки страви, а потім я зауважив, що її тарілка спорожніла.

— Принесу салати, — повідомив я, підіймаючись…

Після вечері мама пішла на кухню за тортом, а я помітив, як Єва притулилася до Таміли та почала гратися ґудзиками на рукавах її блузки. Мій погляд неохоче, але все ж піднявся вище, до невеликого декольте. Я не бачив раніше Тамілу в червоному, але їй, безперечно, личив цей колір. Саме цей криваво-червоний відтінок ідеально поєднувався з її світлою молочною шкірою. Я пройшовся поглядом трохи вище, не в змозі позбутися відчуття, що на цій тонкій шиї чогось бракує.

— А ось і торт! — радісний голос мами відірвав мене від думок і витріщань.

Я різко відвів погляд убік, зустрічаючись з батьковими зеленими очима. Він дивно посміхнувся мені, а тоді опустив очі вниз. Отже, він помітив. Батько точно помітив, що я витріщався на Тамілу чи на її декольте… Чорт!

— Це обовʼязково? — спитав я, коли мама підсунула до мене торт зі свічками.

— Звісно! Ти повинен загадати бажання.

Закортіло закотити очі, але я стримався, адже мені подобалося бачити зацікавленість Єви.

— Ходи сюди! — сказав я їй та трохи відсунувся, щоб вона залізла мені на коліна. — Допоможеш мені задути свічки.

Вона широко усміхнулася, і в цей момент мені хотілося, щоб тут горіло тисячі свічок, аби тільки вона усміхалася так щиро.

— Готова? — спитав я, глянувши на Єву. Вона кивнула головою, і я швидко подумки загадав бажання — воно в мене було одне-єдине. — Задувай!

Єва почала дмухати на свічки, а я нахилився, щоб допомогти їй. Мій погляд зосередився на тонкій червоній, що згасла саме від мого подиху.

Спочатку я допоміг батькові дійти до спальні, а коли повернувся, то підняв на руки вже сонну Єву.

— Дякую за вечерю, – сказала Таміла, прощаючись з моєю мамою. — Навіть не помітила, як швидко пролетів час.

— Обовʼязково заходь ще до нас! У мене є ще багато дитячих фото Платона, які я можу тобі показати.

Я втомлено похитав головою, а Таміла лише розсміялася на слова матері.

— Я серйозно, – з усмішкою додала мама. — Буду рада бачити тебе знову в нас. Ох, і мало не забула сказати, що твій торт неймовірно смачний!

— Я рада, що вам було смачно.

— Мрію скуштувати ще щось з твоїх рук.

— Нам уже час, мамо, — втрутився я та нахилився, щоб поцілувати її в щоку на прощання. — Дякую за цей вечір.

Додому ми їхали з водієм. Єва спала, притулившись до мене, а Таміла сиділа одразу ж поруч зі мною.

— У тебе чудова сімʼя, – заговорила вона тихо.

— Так, – погодився я. Моя рука лагідно ковзала по спині Єви. — І ти непогано влилася.

Таміла ледь усміхнулася на мої слова. Вона повернула голову в мій бік, щоб глянути на мене.

— Твої батьки такі хороші, що з ними, думаю, неможливо не знайти спільної мови.

Я нічого не сказав на це. Мій погляд залишався прикутим до її сірих очей. Так, мої батьки були хорошими, але точно не до всіх. І з Уляною у них не склалося з самого початку. Чому тоді з Тамілою усе вийшло не так? Чому і Єва, і мої батьки одразу ж привʼязалися до неї? Я не піддавався на цю її соромʼязливу чарівність, бо мені все ще здавалося, що за нею ховалося щось темне.

— Насправді я не планувала залишатися, — для чогось почала виправдовуватися дівчина, понуривши голову. — Навіть не збиралася їхати до твоїх батьків. Просто твоя мама сказала, що…

— Зачекай! – перервав я її. Таміла подивилася на мене, знервовано перебираючи пальцями рук на своїх колінах. — Тобі сподобалося у моїх батьків?

— Т-а-а-к…

— Тоді добре. Не розумію, чому ти виправдовуєшся. Це ж… Це просто вечеря, Таміло. Мабуть, моя мама думає, що між нами можливе щось більше, аніж те, що є зараз. Знаю, трохи по-дурному звучить. Ти пробач за те, що моя мама… — я глибоко вдихнув та уважно подивився їй в очі. — Вибач за чесність, але моя мама не проти нас звести. Якщо ти розумієш про що я.

— О! – розгубилася дівчина. — Так, я розумію. Але це… Гм, неможливо.

— От і я про це! Я не хочу сваритися з мамою чи щось таке, але якщо раптом вона почне надто сильно діставати тебе, то дай мені знати. Гаразд?

— О-обовʼязково.

Вона стримано усміхнулася мені, а тоді відвела погляд до віконця. Я ж опустив очі на Єву, що мирно спала, обіймаючи мене. Великим пальцем я обережно провів по її щоці. Мене гриз той факт, що Єва, можливо, справді потребувала матері. Але я переконав себе, що їй цілком достатньо мене. Хіба нам потрібен ще хтось?

— Дякую, що підвезли, — сказала Таміла, коли авто зупинилося біля її підʼїзду. — Я чекатиму завтра Єву у своїй пекарні.

— У якому сенсі? – спантеличено спитав я.

— Ми з нею домовилися, що будемо разом пекти сінабони за моїм оновленим рецептом.

— Та невже? І коли це ви встигли змовитися?

Я підозріло примружив очі, а Таміла потягнулася до ручки дверцят. Вона в останню мить озирнулася та жартома сказала:

— Коли ти був зайнятий, роздивляючись свої фотографії у візочку.

Її чарівний сміх врізався мені прямісінько в кору мозку. Я не стримався й теж тихо засміявся. Навіть коли вона пішла, а автомобіль рушив далі, у моїй голові досі лунав її сміх…