Розділ 11

Таміла

— Вітаю! – заговорила я, коли на іншому кінці лінії підняли слухавку. — Це Таміла. Телефоную повідомити, що ваш торт готовий. Ви казали, що заберете сьогодні вранці…

— Ох, люба, — зітхнула жінка, перериваючи мене. — Я так забігалася, що зовсім забула про це.

— Розумію. Але ви начебто казали на двадцять пʼяте число, а це вже сьогодні.

— Так-так, памʼятаю. Можливо, я відправлю до тебе водія?

— Звісно, — погодилася я. — Для мене не буде проблемою передати торт через нього.

— Він трохи криворукий. — Валентина Павлівна засміялася. — У нього постійно все падає з рук. Боюся, що він розімне той торт дорогою.

— Я запакую його в коробку і…

— Слухай, а ти не могла б сама привезти? — спитала вона, перериваючи мене на півслові. — Розумію, ми не домовлялися про це з самого початку. Але мені здається, що так нам усім буде зручніше.

— Я…

— Ближче до вечора водій заїде за тобою, гаразд? Цей торт для дуже важливої події. Я хвилююся, щоб з ним нічого не сталося. А тобі я довіряю, Таміло.

У цієї жінки, здається, була суперздібність переконувати. Я навіть не планувала вибиратися кудись в таку огидну погоду, але мама Платона не залишила мені вибору.

— Добре, — зрештою сказала я. — Чекатиму на водія.

Я втомлено видихнула, поклавши телефон на стіл. Мій погляд зачепився за торт, що складався з шоколадного бісквіта, крем-чізу, шару ганаша з молочного шоколаду та арахісово-карамельної начинки. Валентина Павлівна забажала простий декор, тому я просто покрила торт чорним кремом та зробила білий надпис «Happy Birthday». Як на мене, вийшло дуже просто, але по-своєму гарно. Хтось любив декор з вафельних квітів, комусь подобався повітряний, дехто фанатів від трендового королівського оформлення у стилі «ламбет», але був унікальний тип людей, які обожнювали простоту. Ми всі настільки різні, що кожен з нас бачить і відчуває красу по-своєму.

Я обережно спакувала торт у коробку та сіла на диван в очікуванні водія. Мені варто було б чимось зайнятися, але я банально не знала чим. Ввімкнувши телевізор, натрапила на якусь передачу про стиль та перевтілення. Мій погляд опустився на мою мішкувату спортивну кофту та чорні легінси. Я планувала зверху накинути куртку та просто передати торт, але в якийсь незрозумілий момент я опинилася біля своєї шафи. Одяг, косметика, брендові речі ніколи не були для мене в пріоритеті. Я обирала пастельні, бліді та сірі кольори, щоб не привертати до себе уваги. Але ось мій погляд зачепився за шовкову блузку яскравого червоного кольору. Колись я купила її просто так, бо вона мені сподобалася. У мене не було думки вдягати щось таке яскраве, але сьогодні чомусь захотілося. Я виглянула з вікна, щоб знову переконатися у тому, що дощ не вщух, а калюжі тільки збільшувалися. Звісно, у спортивному було б зручніше. Але я не так часто вибиралася кудись і...

Я здалася, тож вже за декілька хвилин стояла перед дзеркалом у яскравій червоній блузці та дивувалася, як сильно вона мені личить. До неї я підібрала чорні класичні штани та ботильйони на підборах. Мої руки потягнулися до косметички. Чомусь обличчя здавалося надто блідим на фоні яскравої блузки, тому я зробила легкий макіяж та навіть нафарбувала тонкі чорні стрілки. Губи вирішила підвести прозорим блиском. Сорочка була застебнута аж до комірця, і чомусь зʼявилося неприємне відчуття тиску в горлі. Я розстебнула верхні ґудзики, залишаючи шию відкритою. Обережно пальцями провела по своїй шкірі вниз до ключиць та грудної клітки. Увесь цей час мій погляд залишався прикутим до мого відображення у дзеркалі. Я не любила себе. Я ненавиділа кожну частинку свого тіла й ніколи навіть не торкалася себе. Але ось зараз мої пальці ковзають моєю шкірою, і це не здається мені чимось неправильним і неприємним.

Телефонний дзвінок прорізався крізь мої думки та нарешті привів мене до тями. Я зірвалася з місця та підбігла до свого телефону. Це була мама Платона, і вона повідомила, що водій уже приїхав за мною. Похапцем я накинула на себе чорний шкіряний тренч, схопила свою сумочку та взяла у руки торт.

Так поспішала, що й забула про парасолю. Але автомобіль, на щастя, стояв одразу ж біля підʼїзду, тож я швидко заскочила всередину, доки не встигла змокнути.

На вулиці вже почало темніти. Я сиділа на задньому сидінні чорної іномарки, тримаючи на колінах коробку з тортом. Мені чомусь було тривожно, а коли автомобіль виїхав за місто біля лісової смуги, то стало так лячно, що серце в грудях почало нестримно калатати. Не варто було погоджуватися. Чому я просто не віддала торт водієві? Могла б придумати, що у мене справи. Та я могла навіть збрехати! Але моя совість, чорт забирай, не дозволила мені цього зробити.

Згодом автомобіль зупинився біля великих кованих воріт. Коли вони розсунулися, ми заїхали у величезний двір розкішного двоповерхового будинку. Я провела поглядом білий фасад, зауважуючи поряд зелений газон і великі нерозцвілі кущі троянд.

Я незчулася, як водій вийшов з автомобіля та відчинив дверцята з мого боку.

— Я проведу вас у дім, — заговорив він.

— О… Не варто, — швидко сказала я. — Можливо, ви просто передасте торт? Ось, візьміть!

— Мені наказали провести вас у дім, — повторив чоловік.

І це, здається, не обговорювалося. Звісно, я не хотіла проблем ні для себе, ні для цього чоловіка. Мені було трохи важко вибратися з автомобіля з великою коробкою в руках, але я зробила це і, на щастя, не пошкодила торт.

Водій повів мене в будинок, тож я поспішила за ним. У моїй голові вже вибудувався план, що я не заходжу далі коридору і просто віддаю замовлення Валентині Павлівні.

Але на порозі мене зустріла усміхнена Єва, і мої плани в цей момент розірвалися по швах. Вона пальчиками провела по пишній спідниці своєї червоної сукні з блискітками, ніби показувала мені її.

— Привіт, — з усмішкою сказала я. — Вау! У тебе неймовірна сукня, Єво. А твоя бабуся вдома?

Я підняла погляд до широких сходів, що вели на другий поверх, а тоді окинула оком увесь передпокій. Звідкись доносилися голоси, і мені стало трохи ніяково через свою присутність.

— О, ти вже приїхала! — до коридору увійшла Валентина Павлівна.

— Вибачте, що довелося увійти в дім. Це… — я простягнула торт вперед. — Ваше замовлення.

— Тобі не треба просити пробачення за те, що ти увійшла, — здивувалася жінка. — Я хотіла, щоб ти була тут.

Я нічого не сказала на це, а лише стримано всміхнулася. Жінка взяла у руки коробку, намагаючись зазирнути всередину.

— Проходь! — сказала вона мені.

— Ох, ні-ні… Я тільки привезла торт і…

Але я не встигла договорити, як Єва схопила мене за руку та почала тягнути вглиб будинку. Я відчула, що мої щоки почервоніли. Стало чомусь соромно, наче я напросилася. Але ж Валентина Павлівна сама буквально затягнула мене сюди. Та все ж я не могла позбутися того, що почувалася зайвою тут.

Єва затягнула мене до просторої вітальні, що межувала з кухнею. Тут не було перегородки, тож я одразу побачила Платона, що готував щось, помішуючи на пательні. Він був таким глибоко захопленим у процес, що навіть не помітив мене. Мій погляд пройшовся його тілом, зауважуючи на ньому білу сорочку, рукави якої були засукані до ліктів. Я опустила очі до його міцних рук та довгих пальців, і раптом мені стало важче дихати. Груди стиснулися, серце забилося швидше, в горлі стало сухо…

— Таміло, ти справжня чарівниця, — заговорила Валентина Павлівна.

Платон у цей момент повернув голову в мій бік, а я швидко відвела погляд, відчуваючи, що мої щоки почервоніли ще дужче. Зʼявилося дике бажання втекти, але бігти уже не було куди.

— Я зазирнула в коробку, – продовжила говорити жінка. — Торт бомбезний!

Вона захихикала, а Платон кинув на неї свій жорсткий погляд.

— Що? – спитала вона та знизала плечима. — Тобі не покажу. Побачиш тоді, коли будеш задувати свічки.

У мене очі розширилися від усвідомлення, а в грудях щось зашкребло.

— О, то це для тебе… — тихо здогадалася я.

— Виходить, що так, — так само пошепки пробурмотів він.

Жінка поставила торт у холодильник, мугикаючи собі щось під ніс. Я перевела погляд на стіл у вітальні, який уже був накритий скатертиною та прикрашений свічками. Схоже, у них запланована святкова вечеря, яку готує сам Платон. Відчуття моєї непотрібності в цьому місці посилилося, тож я глибоко вдихнула через ніс та насмілилася сказати:

— Що ж, вітаю з днем народження. Бажаю вам смачної вечері та затишного святкування. Мені… Мені час іти.

— А-а, — Валентина Павлівна невдоволено поцокала язиком. — Куди це ти зібралася?

— У мене справи, — збрехала я.

— У такий час? — спитала вона, піднявши одну брову.

— Я б не хотіла вам заважати, — тихо сказала.

— Ти не заважаєш. Будь ласка, залишся з нами. До того ж Єва дуже рада тебе бачити.

Я опустила погляд на дівчинку, що усміхнулася на підтвердження слів своєї бабусі. Але була ще одна людина, рішення якої мене хвилювало найбільше. Я глянула на Платона, що так само подивився на мене. Деякий час він мовчав, ніби вагався і тим самим змушував мене хвилюватися.

— Справді, Таміло, — зрештою сказав чоловік. — Залишайся, якщо хочеш. У нас є місце для тебе.

Він не сказав «у нас знайдеться місце для тебе». Він сказав, що місце уже є. І від цього мені раптом стало так тепло на душі, так спокійно та затишно, що я соромʼязливо усміхнулася та кивнула головою.

— Я допоможу тобі зняти верхній одяг, — запропонувала Валентина Павлівна.

— О… Так, дякую.

Я розстібнула пояс на талії та стягнула з себе тренч, віддаючи його жінці. Вона закинула плащ на одну руку, після чого вийшла з ним у коридор. Я провела своїми спітнілими долонями по штанах та помітила на собі погляд Платона. Його очі зацікавлено пройшлися моїм тілом і на мить зупинилися в районі декольте. Мені раптом захотілося прикритися, але руки стали такими важкими, що я не могла їх підняти.

— Ви домовлялися? — раптом спитав він, переводячи погляд з мене на Єву.

— Щ-що? – трохи розгубилася я.

— Обоє в червоному. — Платон примружив очі. — Виглядає так, ніби ви змовилися.

Я не стрималася та засміялася. Єва підтримала мене своїм дзвінким сміхом. Кутики губ Платона здригнулися в чомусь схожому на усмішку, і усе моє хвилювання через його дивний погляд магічним чином зникло.

— Ні, ми не домовлялися, — відповіла я, схопивши Єву за руку. — В нас просто працює звʼязок на відстані. Правда, Єво?

Дівчинка з усмішкою кивнула головою. Я підняла свою руку, щоб вона покружляла навколо у своїй неймовірній маленькій сукні.

— Це, звісно, все дуже мило, — сказав Платон, вимикаючи плиту. — Але хто буде допомагати мені викладати все на тарілки?

— Ми? — спитала я, тепер уже тримаючи Єву за дві руки.

— А ти бачиш тут ще когось? — Платон глянув на мене, піднявши одну брову. — Мама зникла, як тільки зробила свою справу.

— Вона у тебе дуже…

— Хитра, — підказав він. — Знаю. Я вже звик до її маніпуляції, але щоразу ведуся, наче мала дитина.

Чоловік зітхнув, хитаючи головою, а я чомусь тихо хихикнула. Потім я повела Єву до високого стола на кухні, де стояв Платон. Я обережно підняла її так, щоб вона вилізла на стілець.

— Можеш дістати тарілки з тієї шафи? — спитав у мене Платон, показуючи на дверцята над раковиною.

— Звісно.

Я витягнула білі тарілки-капелюхи з красивими темно-синіми узорами на краях. Платон тим часом поставив на стіл сковорідку з уже готовою пастою.

— Обережно, гаряче! – попередив він Єву.

— Келихи потрібні? — спитала я, привертаючи його увагу до себе.

Платон подивився на мене довгим уважним поглядом, не таким, як зазвичай.

— У сусідній шафі, — зрештою відповів чоловік. — І вино внизу.

— Гаразд! – я кивнула головою та відкрила дверцята кухонної шафки. — Скільки потрібно келихів?

— Чо… Пʼять. Думаю, пʼять.

Я витягнула пʼять келихів, а тоді відкрила нижню шухляду, щоб дістати вино. Поки Платон викладав пасту на тарілки й разом з Євою прикрашав її зеленню, я просто стояла збоку та дивилася на це все з легкою усмішкою на вустах. І в цей момент я зрозуміла, що більше не почуваюся тут зайвою.