Розділ 10

Платон

Усю дорогу до ресторану мене мучила думка, що я даремно розповів Тамілі свою таємницю, навіть якщо й не повністю. Це вийшло випадково: вона щось розповіла мені про себе та свою сімʼю, а я так само поділився своїми переживаннями. Інколи хочеться розповісти комусь про свій біль. Раніше я не ділився цим, бо мені здавалося, що ніхто не може його зрозуміти та розділити зі мною. Чому я подумав, що Таміла зможе? Чому я взагалі притягую її до себе, якщо мав би відштовхувати?

— Ти чуєш мене? — голос мами перервав мої думки.

— Що? — розгублено перепитав я. — Ти щось казала?

— Я питала, чи ти збираєшся святкувати свій день народження, — пояснила вона, вивчаючи моє обличчя своїм уважним поглядом.

Я озирнувся назад, помічаючи Тамілу, що пленталася позаду нас, закутуючись у моє пальто.

— Не бачу причини влаштовувати святкування, — тихо сказав до мами. — Думаю, що ми з Євою просто проведемо час удома.

— Тобі тридцять чотири, а не шістдесят, — буркнула вона, змушуючи мене закотити очі. — Навіть твій батько не проти святкувань у компанії друзів.

— Мій батько не проти, бо він завжди удома. І якщо хтось приходить, то тільки до нас. Вибач, але нема сенсу продовжувати цю розмову. І не згадуй про це за вечерею, гаразд?

Я знову мигцем глянув на Тамілу, а мама прослідкувала за моїм поглядом.

— Ти не хочеш, щоб вона знала?

— Мамо! — мій тон звучав обурливо. — Перестань, будь ласка.

Вона явно хотіла ще щось сказати, але мій тон і твердий погляд зупинили її. Зазвичай я не перечив їй, бо це завжди було марно, але інколи вона відверто перебільшувала.

Коли ми увійшли до ресторану, то я допоміг мамі зняти верхній одяг та передав його в гардероб. Помітив, що Таміла скинула з себе моє пальто, але у неї, здається, все ще була мокра кофта.

— Ти можеш залишитися в ньому, — сказав я їй. — Ти сильно змокла. Ще захворієш.

Вона завагалася, але все ж кивнула головою та накинула пальто собі на плечі. Мені здавалося, що вона почувалася ніяково тут. Дівчина обійняла себе обома руками та провела поглядом стіни. Її волосся усе ще було вологим після дощу, а під очима досі залишалися сліди від туші. І Таміла, мабуть, знала про це. Схоже, їй здавалося, що її вигляд не підходить для такого ресторану.

— Ми не будемо вечеряти в залі, де усі, — повідомив я, нахилившись ближче до її обличчя. — Скажу, щоб вечерю принесли в мій кабінет.

Вона подивилася на мене трохи здивовано і, як мені здалося, напружено.

— Гаразд, — сказала Таміла так тихо, що я ледве почув.

Я кивнув головою в бік коридору, щоб вона ішла за мною. Мама уже хотіла щось спитати, але я зупинив її, поклавши свої руки на її плечі.

— Не говори нічого, — тихо попередив я та повів її коридором уперед.

Звісно, ми не вечеряли в моєму кабінеті. У мене величезний ресторан, і я міг обрати будь-який столик. Але я помітив, що Тамілі було некомфортно. Не знаю, чому це взагалі почало мене хвилювати…

— Привіт, моя маленька красуне! — я нахилився, щоб поцілувати Єву в щічку. — Як у вас тут справи?

Я перевів погляд на офіціанта, якого мама, ймовірно, попросила наглянути за Євою. Він тримав у руках щось схоже на зелений пластилін.

— Ми намагалися зліпити жабу, — пояснив хлопець і втомлено зітхнув. — Це виявилося не так легко.

— Справді, — погодився я, дивлячись на незрозумілу фігурку, що мала б бути жабою. — У мене теж з цим погано.

Я вирішив не ділитися тим, як колись на прохання Єви зліпити їй коника, у мене вийшов горбатий верблюд.

— Дякую, що посидів з нею, — заговорила моя мама до хлопця. — Твій бос випише тобі в кінці місяця премію.

— Справді? — здивувався він, зиркнувши на мене.

— Іди працюй! — сказав я йому з усмішкою. — І повідом на кухні, щоб приготували вечерю для нас трьох. Тобто чотирьох. Єві щось з того, що вона любить. І принесете сюди.

— Сюди? — перепитав хлопець, піднявши обидві брови.

Я нічого не відповів, бо не любив повторювати двічі. Усі це знали, тому він сам зрозумів усе, швидко кивнув головою та вийшов з мого кабінету. Я потягнувся до Єви, що сиділа на стільці та махала ногами. На столі біля неї був безлад з пластиліну, спеціальної дощечки та ножичків.

— Т-а-а-к… — зітхнув я. — Це треба все зібрати. А ще у тебе руки брудні.

— Я відведу її до вбиральні! — зголосилася мама. — Ходімо, Євочко! Треба помити ручки від пластиліну.

Вона злізла зі стільця, а тоді завмерла, бо нарешті помітила Тамілу. На її обличчі раптом розцвіла широка усмішка. Вона підстрибнула на місці декілька разів, а тоді підбігла до неї.

— Єво, не…

Але я не встиг договорити, бо вона вже міцно обіймала її обома руками за талію, розмазуючи пластилін по моєму новенькому шерстяному пальті. Мені нічого не залишалося, як вкотре зітхнути та зрештою почати збирати той безлад зі столу.

— Привіт, — заговорила до Єви Таміла, обіймаючи її у відповідь. — Ти два дні не заходила до мене, а я уже встигла засумувати. До речі, я придумала новий рецепт сінабонів. Вони будуть без кориці, тож цей варіант булочок буде виключно для тебе.

Я озирнувся, щоб побачити усміхнену Тамілу та щасливу Єву, що мало не пищала від радості. І мені насправді хотілося, щоб вона це зробила. Але довелося вдовольнятися її щирою усмішкою.

— Це все дуже мило, — втрутилася моя мама, — але нам справді треба помити ручки. Правда, Єво?

Неохоче, але та все ж відступила від Таміли. Мама повела її до виходу, а я продовжив скидати в коробку все, що принесла з собою моя донька. Тут ще, як виявилося, були фломастери та альбом.

— Не памʼятаю, коли востаннє вона так усміхалася, — заговорив я.

— Я розумію, — сказала Таміла та підійшла ближче до мене. — Коли стається щось таке жахливе, то потім надзвичайно важко повернутися до нормального життя. І звичайні речі, такі як сміх і радість, стають неможливими, навіть нереальними.

Вона задумано подивилася перед собою просто в стіну. І мені здалося, що слова Таміли були не зовсім про Єву. Можливо, вона відкрилася мені трохи, але все ще недостатньо. Я так нічого й не знав про неї. Деякі люди були схожі на закриті книжки. Таміла ж була як щоденник таємниць, замкнений на ключ.

— То що ти придумала? — поцікавився я, щоб перевести тему. Таміла розгублено подивилася на мене, тож я додав: — Сінабони маю на увазі.

— О! Я додам горіхи, — відповіла вона, усміхнувшись мені.

— Думаю, Єві сподобається такий варіант. І якщо обиратимеш горіхи, то подумай над пеканом і мигдалем. Вона обожнює їх.

— Дякую за підказки. А ти… — Таміла примружила очі та злегка схилила голову набік. — Ти сам займаєшся кондитеркою?

— Ні, — зізнався я. — У мене погано з тістом саме для солодкої випічки. Звісно, я можу зробити щось по типу чизкейка чи тирамісу, але це не зовсім мій профіль. Я більше по мʼясу та основним стравам.

— Цікаво, — тихо пробурмотіла вона.

— Але у мене добре розвинені рецептори. Удома я детальніше оглянув і розпробував твій брауні. Думаю, мені вдалося розгадати, що ти додала в тісто.

— Та невже? — Таміла випрямилася, з очікуванням дивлячись на мене.

Я навмисно тягнув, змушуючи її трохи похвилюватися. Не знаю, але чомусь мені подобалося, коли вона так дивилася на мене і… чекала. Я нарешті зібрав усе зі столу та накрив коробку кришкою.

— Фініки, – сказав я, слідкуючи за реакцією Таміли. — Ти точно додала туди фініки.

Вона стримала усмішку, але нічого не сказала. Тепер уже вона мовчала, вичікуючи та граючи зі мною.

— Так, — зрештою підтвердила вона. — Я вирішила додати фініки, щоб не використовувати рафінований цукор у шар брауні.

— Це вийшло смачно, — визнав я.

— І… — Таміла стиснула губи, а тоді видихнула: — Надто передбачувано. Наступного разу я вигадаю щось складніше.

— Домовилися!

На моєму обличчі з'явилася тупа усмішка, яку мені закортіло стерти. Наступного разу? Якого чорта? Хотілося стукнути себе чимось по голові. Я ж навпаки наче намагався віддалити Тамілу від себе та Єви…

— Я дуже чекаю відкриття пекарні, — моя мама вирішила вести розмову. — І мені страшенно хочеться скуштувати вашу випічку, Таміло.

— Ох, будь ласка, звертайтеся до мене на «ти».

— Чудово! А чи печеш ти торти на замовлення?

Я підняв погляд на свою матір, що продовжувала безтурботно їсти її улюблене ризотто з грибами. Мої очі примружилися, бо я надто добре знав свою маму. Вона явно щось задумала.

— Я робила це у Франції, — відповіла Таміла. — Але тут я майже нікого не знаю, тому поки в мене нема замовлень.

— То я можу стати твоєю першою замовницею? — спитала мама та засміялася.

— Якщо вам потрібен торт, то я залюбки приготую його для вас.

— Потрібен. На двадцять пʼяте число.

Я мало не подавився шматком мʼяса. Схопивши у руку склянку з водою, я осушив майже усю. Мама з хитрою усмішкою подивилася на мене. Я уже готовий був виговорити їй усе своє невдоволення, але стримався. Не хотів починати розмову при Тамілі.

— Це ще тиждень, — сказала дівчина. — Часу достатньо, тому точно встигну. Є якісь конкретні побажання?

— Це торт на день народження, — почала мама…

І поки вони обговорювали коржі, крем та начинку, я увесь час думав, в який саме момент моє життя звернуло кудись не туди. Але відповідь була просто перед очима. Рівно з того моменту, як зʼявилася Таміла, моя стабільність похитнулася. І тепер мене лякало не те, що я мав її відштовхнути, а те, що я не хотів цього робити.

Я не здивувався, коли моя мама за першим (упевнений, що підставним) дзвінком повідомила, що їй терміново потрібно додому. Вона похапцем зібралася та пішла геть, залишаючи мене з Тамілою та Євою, що уже засинала за столом.

— Мені теж час, — заговорила дівчина. — Уже пізно.

— Я підвезу тебе, – запропонував я.

— У цьому нема потреби, — Таміла почала заперечувати. — Я можу на таксі чи…

Я підняв праву руку, щоб вона зупинилася. Дівчина розгублено замовкла, витріщаючись на мене.

— Не сперечайся, будь ласка. Мені буде спокійніше, якщо я сам підвезу тебе і знатиму, що ти в порядку.

Мої слова, здається, здивували її. Я сам був здивований не менше. І взагалі вся ця ситуація безповоротно виходила з-під контролю. Я прочистив горло та підвівся, уникаючи погляду Таміли. Єва уже майже заснула, тож я накинув на неї курточку та підняв її на руки. Таміла підвелася слідом за мною. Мовчки, без жодних зайвих слів, вона попрямувала до дверей кабінету та відчинила їх для мене.

Дорогою в автомобілі Єва остаточно заснула. Я не вмикав музики, тож в салоні були чутні лише звук двигуна та наші гучні дихання. Жоден з нас не зронив ні слова. І я переконав себе, що це не через те, що ми обоє очевидно заплуталися, а щоб раптом не розбудити Єву своїми розмовами. Коли автомобіль зупинився біля підʼїзду Таміли, вона пошепки подякувала на прощання. Мій погляд спостерігав, як вона бігла вперед усе ще в моєму пальті.