Розділ 9

Таміла

Я нервувала, але не могла зрозуміти основну причину. Можливо, я хвилювалася, що увесь посуд побився, коли я безрезультатно намагалася затягнути коробки до пекарні? А може, це через Платона, з яким мені пощастило застрягнути в одному приміщенні на невизначений термін? Таке собі щастя, якщо чесно. Особливо, пригадуючи нашу останню розмову. Він ясно дав зрозуміти, що не хоче бачити мене поряд зі своєю донькою, але чомусь все одно вирішив допомогти мені.

— Ну ж бо! — сказав він, коли наші погляди зустрілися.

— Що? — розгубилася я.

— Запитуй, що тебе цікавить. Ти вже декілька хвилин мовчиш і кидаєш на мене дивні погляди.

Здається, я ще не навчилася дивитися так, щоб мене не спіймали. Я опустила погляд у коробку та почала витягати папір, яким вона була набита.

— Чому ти вирішив допомогти мені? — спитала я.

— Бо я помітив, що тобі потрібна допомога, — просто відповів він.

— Ти міг пройти повз. Я б навіть не помітила.

Я уважно глянула на нього. Він знизав плечима та сперся руками до підлоги позаду себе. Платон підняв погляд до стелі, ніби думав, що сказати далі.

— Мама виховала мене таким, — зрештою пояснив він. — Я не можу пройти повз і не допомогти, якщо хтось потребує допомоги.

— Навіть якщо тобі ця людина не до вподоби? — уточнила я, очевидно натякаючи на себе.

— Я ніколи не казав, що ти мені аж так сильно не подобаєшся. — Платон насупився, зиркнувши на мене. — Просто мене тривожить те, що Єва так швидко довірилася тобі.

— Думаю, усі діти довірливі.

Але чоловік заперечливо похитав головою на мої слова.

— Це точно не про неї. Думаєш, чому в Єви нема друзів її віку? Їй просто нецікаво з ними. До того ж вони думають, що з нею щось не так, якщо вона не розмовляє.

Я витягнула з коробки чашку, замотану в крафтовий папір, після чого взялася його розгортати.

— Яка причина? — обережно спитала я, хоча не була впевнена, що Платон розповість мені правду. — Чому вона не розмовляє?

Він мовчав, а я розгорнула білу порцелянову чашечку з намальованими рожевими квітами. Відчула якесь дивне полегшення, коли зауважила, що вона вціліла. Можливо, усе не так жахливо, як мені здавалося.

— Мило, — сказав Платон, кивнувши головою на чашку в моїх руках. — Тобі не здається, що твоя пекарня виходить якоюсь занадто дівчачою?

— Можливо, — засміялася я та знизала плечима. — Насправді я далека від романтики. Мене дратує все, що повʼязане з коханням. Не через те, що я ніколи нікого не кохала. Просто…

— Тобі подобається бути закритою, — підказав Платон.

— Так! І я люблю проводити час наодинці з собою. Коли ти ховаєш своє серце за ґратами й замикаєш їх на замок, то ризик того, що хтось зробить тобі боляче, значно знижується.

— Розумію… Я теж такий. Ну, тобто… У мене успішна улюблена робота, хороші люблячі батьки, чудові друзі та прекрасна донечка. Я звик до такого життя. Мені не потрібен хтось, хто бодай якось порушить мій спокій. Впускати у своє життя нову людину, виділяти для неї час зі свого максимально зайнятого графіка, вчитися жити з кимось — це занадто складно для того, хто дуже сильно любить свою стабільність.

— Стабільність, — тихо повторила я та задумано провела пальцем по верхній частині чашки. — Мені теж подобалася моя стабільність у Франції. Повернення сюди трохи похитнуло її, але я намагаюся зробити своє нове життя комфортним для мене.

— І як? — спитав Платон, спостерігаючи за мною. — Виходить?

Я не була впевнена у цьому, бо окрім пекарні, в моєму житті також зʼявилася Єва. Частково і Платон втрутився в мій особистий простір. Можливо, замок на серці все ще міцно замкнений, але ґрати почали розсуватися. Це не могло не лякати мене.

— Так, – збрехала я та спробувала усміхнутися. — Робота в пекарні займає увесь мій час, тож я навіть не маю коли думати про якісь інші дурниці. І поступово зʼявляється звикання.

— Справді, — тихо погодився він. — Будь-які зміни, навіть якщо вони докорінно змінюють твоє життя, несуть за собою звикання.

— У тебе нема іншого вибору, як прийняти те, що підготувала для тебе доля.

Я витягнула блюдце з-під чашки та помітила на ньому досить велику тріщину. Обережно пальцем провела по ній, відчуваючи, як сильно стиснулося моє серце. Так і в житті буває: хтось після удару залишається цілим, у когось зʼявляються тріщини, а дехто розбивається на тисячі шматочків. Мабуть, я пережила усі ці стадії, але все ще до кінця не вціліла.

За абсолютно несуттєвими розмовами ми розібрали першу коробку. На щастя, лише декілька блюдець розбилися або мали тріщини, а от чашечки були цілими. Далі ми почали розпаковувати іншу коробку.

— Цікаво, як скоро нас знайдуть, — заговорила я, розгортаючи чергову посудину. — Ти говорив комусь, що ідеш сюди?

— Я не планував застрягнути у твоїй пекарні. Усього лише хотів забрати план, який залишив у своєму приміщенні. Не було сенсу звітувати перед своїми працівниками.

— Отже, вони думають, що ти просто кудись пішов і не будуть тебе шукати.

Я видихнула, адже розуміла, що застрягли ми тут, ймовірно, надовго.

— Як ти плануєш назвати свою пекарню? — поцікавився Платон.

— Я не буду її перейменовувати, — чесно відповіла. — Це не просто назва кондитерської. «Вікторія» — це історія кохання моїх бабусі та дідуся.

— Розкажи мені, — попросив чоловік. — Не скажу, що великий прихильник романтичних історій, але нам треба про щось говорити, щоб не померти з нудьги.

— Це не зовсім щаслива історія, — почала розповідати я. — Вони познайомилися на весіллі спільних друзів. Дідусь був з дуже заможної сімʼї, а от бабуся ледве зводила кінці з кінцями. Але це не завадило їм закохатися одне в одного з першого погляду. Звісно, батьки дідуся були проти їхніх стосунків. Різний соціальний статус поставив під сумніви їхнє майбутнє. Мій прадід був дуже суворим і категоричним щодо моєї бабусі. Не хотів бачити її дружиною свого сина, тож поставив йому умови, погрожуючи відректися і позбавити спадку. Але дідусь відмовився від усього та обрав кохання. Вони потайки одружилися, а тоді втекли. Спочатку було важко, адже дідусеві довелося братися за будь-яку роботу, щоб прогодувати сімʼю. Бабуся тоді вже була вагітною першою дитиною, тож почала випікати хліб та булочки, вивчаючи різноманітні нові рецепти. Їм було дуже важко, але вони все одно почувалися щасливими. Вони мріяли про свою пекарню. Потім померла моя прабабуся. Вони поїхали на похорон. Батько мого дідуся залишився сам. Він хворів, тому попросив пробачення у них та запропонував повернутися додому. Дідусь був дуже впертим, хотів відмовитися, але бабуся тоді була вже втретє вагітна. Вона не справлялася з двома маленькими дітьми, вагітністю та випічкою. Зрештою він погодився, і вони повернулися. Дідусь працював на заводі, а бабуся готувала випічку на продаж. Моя мама — найменша дитина в сімʼї — була ще малою, коли їм повідомили, що дідусь трагічно загинув на заводі. Для бабусі це стало справжнім ударом. Вона залишилася сама з трьома дітьми та хворим свекром. Щоб хоч якось полегшити біль, вона почала день і ніч випікати, аби прогодувати сімʼю. Цю пекарню вона відкрила, коли народилася я. Вона боялася, але це було їхньою з дідусем мрією, тож бабуся відкинула всі сумніви та зберегла їхнє кохання в цьому місці. Ось така історія.

На останньому реченні я важко видихнула, бо історія бабусі та дідуся змушувала мене вірити, що кохання все ж існує. Але таке чисте та щире, мабуть, зʼявляється раз на сто років.

— Вражає, — прокоментував цю розповідь Платон. — Схоже, твоя бабуся дуже сильно любила тебе, якщо довірила тобі таке символічне місце.

— Моя мама, дядько та тітка не втратили б можливість нажитися на пекарні. Мабуть, я була єдиною, хто цінував історію нашої сімʼї. І так, ми з бабусею справді були дуже близькими. Вона часто писала мені листи, коли я жила в Франції.

— Листи? — здивовано перепитав Платон. — Написані вручну?

— Так, — відповіла я та усміхнулася своїм спогадам. — Вона не дружила з телефоном та й узагалі технікою. Ми спілкувалися, листуючись. Знаєш, у цьому була певна особливість. Ти не можеш стерти чи видалити написане. Слова, написані на папері, залишаються назавжди.

— Ніколи не дивився на це з такого боку, — зауважив чоловік і чомусь теж усміхнувся.

Деякий час ми дивно усміхалися, дивлячись одне на одного. Але я досить швидко повернулася до реальності та продовжила витягати посуд з коробки.

— Ти питала чому вона не розмовляє, — раптом заговорив Платон, і я завмерла з чашкою в руках. — Я завжди уникаю цієї розмови та нікому не розповідаю цього.

Я відчула провину за те, що узагалі почала розмову про це. Очевидно, що йому досі болить. Спогади завжди відкривають найболючіші рани. Я на собі відчувала це щоразу, коли поверталася в минуле.

— Я розумію, — швидко сказала. — Ти не повинен розповідати мені.

— Але я хочу розповісти, — прошепотів Платон, чим дуже сильно здивував мене. Він глибоко вдихнув і голосніше продовжив: — Це сталося три роки тому. Я готувався до відкриття ресторану, тож часто затримувався на роботі. Тоді падав сильний дощ. Увечері моя дружина поїхала до моїх батьків, щоб забрати Єву. Повертаючись додому, їм на дорогу вибіг чи то кіт, чи то собака. Уляна не впоралася з керуванням і злетіла з дороги в кювет. У неї стався перелом шиї та моментальна смерть. Єва дивом не постраждала й обмежилася маленькою подряпиною на чолі. Але вона дуже сильно налякалася. До того ж це була ніч та не зовсім проїзна дорога. Аварію зафіксували не одразу.

Холод пробрав мене до самісіньких кісток від здогадок. Я здригнулася, мої очі широко розширилися, а груди стиснулися від болю.

— Ти хочеш сказати, що…

— Так. — Платон кивнув головою. — Вона годину чи більше була в одному автомобілі з мертвою матірʼю.

— Який жах, – прошепотіла я.

Я не могла й уявити собі такого: маленька перелякана Єва та мертва матір з переламаною шиєю. Мене мало не знудило від розуміння, яким деформованим та закривавленим було тіло жінки. І безпомічна дитина, яка нічого не розуміла та нічим не могла зарадити.

— Коли я приїхав на місце подій, то Єва сильно заїкалася та плакала, а тоді й зовсім перестала говорити.

— Мені так шкода. Я й гадки не мала, що все настільки серйозно.

— Але ми працюємо над цим, — сказав Платон, ніби намагався цим втішити й себе, й мене.

Я не знала, як узагалі реагувати на цю інформацію. Мені хотілося бодай якось підтримати його, але букви банально не складалися в слова. І тільки я відкрила рота, щоб щось сказати, як у пекарні почувся чийсь голос:

— Агов! Тут є хтось?

— Ми тут! — відгукнувся Платон і швидко підвівся на ноги. — Чуєте?

Я здивувалася, як він так швидко зміг взяти себе в руки, бо я досі перебувала під враженнями від почутого. На тремтливих ногах я все ж підвелася.

— Там мають бути ключі на столі, — говорив він до когось. — Ми застрягли зсередини.

Через декілька секунд замок клацнув, а коли двері відчинилися, то я побачила уже знайоме мені обличчя.

— Що сталося? – спитала мама Платона. – Ти змусив мене похвилюватися.

— Усе гаразд! — запевнив він, поклавши свої руки на її плечі. — Я допомагав Тамілі занести коробки, але двері випадково зачинилися.

— Я стільки разів телефонувала тобі.

— Я залишив телефон у ресторані. А як ти взагалі знайшла мене?

— Мені зателефонувала вчителька та сказала, що ти не забрав Єву з уроків. Я подумала, що щось сталося, тож спершу заїхала за нею, а тоді вже приїхала сюди. Тебе не було в ресторані. Я вийшла пошукати, а потім помітила твою парасолю біля пекарні та вирішила подивитися ще тут.

— Дякую, мамо, — з усмішкою сказав Платон. — Ти звільнила нас.

Вона подивилася на мене. Я натягнуто усміхнулася їй та тихо пробурмотіла «добрий день», сильніше закутуючись в тепле пальто.

— Уже вечір, люба, — уточнила вона, а тоді тихіше пробурмотіла: — Якби знала, що ви тут тільки удвох, то пізніше зайшла б. Ем… Думаю, ви вже встигли зголодніти. Може, повечеряємо разом?

— Було б чудово, – погодився Платон. — Ти залишила Єву в ресторані?

Вона кивнула головою. Я не зрушилася з місця, тоді як він почав вести маму до виходу. Повільно, але я все ж змусила себе також вийти з комірчини. Подумки я вирішувала, що робитиму далі. Мабуть, поїду додому та замовлю собі піцу чи…

— Ти йдеш? — голос Платона відірвав мене від думок.

— Я-я? – здивовано перепитала.

— Так, ти. Ходімо! Думаю, Єва захоче почути обидві версії того, як ми застрягли.

Кутики його губ здригнулися в чомусь подібному на усмішку. Я завагалася, стягуючи рукави кофти, але врешті-решт кивнула головою та поспішила за ними.