Розділ 8

Платон

Я відклав книжку, коли помітив, що Єва заснула. Її мирне дихання зігрівало мою шию, а пасма волосся лоскотали шкіру. Я ніжно погладив її по щоці та легенько поцілував в чоло.

— На добраніч, — прошепотів я, а тоді обережно вибрався з міцних обіймів доньки та максимально тихо піднявся з маленького ліжечка.

Я вкрив Єву ковдрою та поклав поруч з нею її улюблену іграшку. Це був маленький рожевий зайчик з довгими вушками, який я купив їй ще тоді, коли вона розмовляла. Тихе розчароване зітхання вирвалося з моїх вуст. Я востаннє погладив її долонею по голівці, а тоді вийшов з кімнати.

Раніше мені здавалося, що ця травма тимчасова. Що ми швидко пропрацюємо її з психологом, і Єва якимсь дивом заговорить. Але минуло вже три роки, а за цей час не було ніякого прогресу. Поступово мій оптимізм зникав, як і віра у те, що одного дня щось зміниться. Як батько, я робив усе, що в моїх силах. Та цього, виявляється, недостатньо. І я картав себе за те, що не зробив більше. Так само я ненавидів себе, що мало не втратив її колись.

Мій погляд зупинився на широкій усмішці Уляни та її темних очах. Якщо обличчя виражало хоч якусь радість, то очі викривали усю брехню. Я перевернув рамку вниз, бо не міг дивитися на цей дешевий театр, що називався «щасливою сімʼєю». Ми намагалися здаватися такими на публіці, не виносячи усю брудну білизну за межі нашої спальні. Але навіть якби Уляна не померла, то ми б все одно рано чи пізно розлучилися. Я б уже давно сховав це фото десь у шухляді чи взагалі викинув би його. Я все ще не пробачив Уляні того, що вона мало не вбила нашу доньку...

— Таміла… — тихо сказав я, розгортаючи теку з інформацією про неї. — Подивимося, що ти приховуєш.

Але вся відома інформація про неї обмежилася однією сторінкою. Батька у неї не було, та мама двічі була одружена з іншими чоловіками. Про інших родичів мені було нецікаво. Я хотів знати більше саме про неї. Але не було нічого незвичайного. У шістнадцять років вона виїхала до Франції, де спочатку вчилася в кондитерській школі, а потім працювала та проживала у Версалі. Згодом вона переїхала до Ніцци, де займалася випіканням у місцевій кондитерській. Не було жодної інформації про її партнерів чи друзів. Ніяких скандалів, боргів чи навіть банальних поїздок в інші країні. Вона жила наче невидимка. І усе це викликало надто багато підозр. Листок з міграційної служби так само був майже порожнім. Вісім років тому вона виїхала до Франції, а буквально місяць тому повернулася після смерті бабусі. Чисто. Усе було так чисто та прозоро. Але я упевнений, що це ще не все. Мені в голові не вкладалося, що шістнадцятирічну дівчинку ось так просто відпустили саму в абсолютно незнайому країну. Хіба що їй довелося втекти. Але чому?

— Від чого ж ти тікала? — задумано спитав я, постукуючи пальцями по столу.

Я вирішив знову переглянути надану мені інформацію. Погляд зупинився на тарілці з тим брауні, який вони сьогодні з Євою пекли. Вона ще перед сном захотіла шматочок, тому я витягнув його з пакета. Моя рука потягнулася вперед, і я взяв один шматочок. Спочатку роздивився його з усіх боків. Це був брауні-чизкейк з арахісовою пастою. Але там було ще щось, чого я не міг розгадати. Щось солодке та вʼязке, бо звичайний брауні має трохи іншу текстуру. У мене були добре розвинені рецептори, але довелося добре розпробувати, щоб відгадати усі інгредієнти. І я навіть не помітив, як на тарілці залишився лише один шматочок. Я скривився, бо за все життя не їв стільки солодкого. Та і Єві не сподобається, що я майже все зʼїв. Доведеться вранці приготувати їй улюблені млинці на знак вибачення…

З самого ранку я відвіз Єву до вчительки. Вона не ходила до школи, але займалася індивідуально. Я мав забрати її після обіду. Сьогодні сильно дощило. Така погода не дозволяла працювати над каналізацією, тож нікого з робітників не було. Я планував провести сьогодні день у своєму ресторані та попрацювати над планом нового приміщення зі своїм дизайнером. Але план я залишив у самому приміщенні, тож довелося іти туди під проливним дощем. Добре, що у мене була з собою парасоля.

Я помітив її одразу. Вона намагалася занести до пекарні якісь коробки. Але вони, мабуть, були важкими, бо Таміла банально не могла підняти їх, тому намагалася тягнути сходами.

Я ледве стримався, щоб не закотити очі. Звісно, я не повинен допомагати їй, але моє виховання не дозволяло мені проігнорувати це. Мама б не похвалила мене, якби взнала, що я не допоміг дівчині.

Вона уже встигла промокнути в цій тонкій кофті. З кінчиків її волосся скапувала вода, а сама дівчина безрезультатно намагалася затягнути коробку до пекарні.

— Потрібна допомога? — спитав я, зупинившись неподалік.

Вона напружилася. Коробка вислизнула з її рук та зʼїхала сходами вниз. Навіть крізь шум дощу почувся звук, схожий на розбите скло.

— Я… Я сама впораюся, — тихо пробурмотіла вона, навіть не глянувши на мене.

— І скільки часу ти вже намагаєшся затягнути ці коробки всередину?

— Це не твоя справа! — буркнула Таміла.

— Не відмовляйся від допомоги, коли її пропонують, — сказав їй я та простягнув парасолю в її бік. — Тримай!

Дівчина підняла на мене свій трохи розгублений погляд. Було помітно, що вона хвилюється та вагається. Її руки затремтіли, але я не був упевнений, що це від холоду. Зрештою вона забрала у мене парасолю та відійшла убік. Я підійшов ближче, нахилився і підняв коробку, обійнявши її обома руками. Вона була досить важкою — це факт, але я з легкістю увійшов з нею до пекарні.

— Куди нести? — спитав я, озираючись назад.

— О-ось туди! — Таміли увійшла слідом за мною, показуючи рукою вглиб приміщення. — Там, де холодильники.

Я попрямував туди, зауважуючи, що вона підперла металеві двері якоюсь шваброю. Мені здавалося, що вона от-от впаде, а двері зачиняться. Я заніс коробку в холодне приміщення, а тоді повернувся на вулицю за іншою. Помітив, що Таміла залишила мою парасолю біля сходів. Я й так не збирався затримуватися тут, тож це було тільки на краще.

Коробка встигла промокнути, тому я злегка підкинув її, щоб втримати в руках. Через це я похитнувся, а моє плече врізалося до металевих дверей.

— Господи, що в цих коробках? – пробурмотів я, увійшовши всередину.

Я поклав коробку на підлогу, а тоді за моєю спиною грюкнули двері й почувся характерний звук замикання.

— О ні! — схвильовано скрикнула Таміла.

— Що? — розгубився я. — Що сталося?

Вона підбігла до металевих дверей та почала тягнути за ручку. Я випрямився, уже передчуваючи те, що вона скаже далі.

— Ти замкнув нас зсередини! — закричала вона. — Чорт!

Таміла продовжувала смикати за ручку, штовхати двері плечем і ногами, ніби це допомогло б. Деякий час я мовчки спостерігав за цим, дивуючись її відчайдушному бажанню вибратися звідси.

— Заспокойся! — не витримав я і підвищив голос. — Дай я спробую!

— Ти нічого не зробиш, — пробурмотіла вона. — Вони не відмикаються зсередини без ключа.

Таміла втомлено опустила руки вниз, мигцем глянула на мене з-під чола, а тоді відійшла в куточок. Її очі налякано бігали приміщенням. Здавалося, що вона починала панікувати.

Я вирішив хоча б для вигляду посмикати за ручку, хоча це було безглуздо. Таміла відійшла ще далі, наче намагалася сховатися від мене.

— Де ключ? — спитав я.

— Я залишила його на столі в пекарні.

— І підперла важкі двері шваброю, — не стримав сарказму. — Це було дуже розумно з твого боку.

— Це ти винен! Ти штовхнув їх плечем.

Я закотив очі та зітхнув. От і допомагай комусь з власного бажання. У кінцевому результаті ти завжди будеш винен. Я не міг стояти на місці, тож пройшовся від кута до кута. Краєм ока помітив, що Таміла затремтіла та сильніше обійняла себе руками. Її голова була опущена вниз, а мокрі пасма закривали обличчя.

— Зараз я зателефоную комусь, щоб нас відкрили, — сказав я та почав плескати руками по кишенях у своєму пальті та штанах. — Дідько!

— Що? Що таке?

Я втомлено видихнув і потер долонею своє чоло. Мені хотілося насварити на себе, бо, здається, хтось непогано влип.

— Я залишив свій телефон у ресторані, — пояснив я, глянувши на Тамілу.

Її очі розширилися від здивування та спалаху переляку. Я ще ніколи раніше не стикався з тим, щоб дівчина так тремтіла, залишаючись наодинці зі мною. Але вона помітно змокла, тому, можливо, причина була саме в цьому. Я почав знімати з себе пальто та завмер, коли вона забилася в куточок, стискаючи пальцями свої руки. Я зробив обережний крок у її бік, а вона сильно зажмурилася та понурила голову вниз.

— Будь ласка, не чіпай мене, — пошепки попросила вона, коли я зупинився навпроти неї.

Таміла не дивилася на мене, але добре відчувала мою близькість. І це, схоже, дуже сильно лякало її.

— Не збираюся я тебе чіпати, — спокійно сказав я та насупився. — Ти промокла і тремтиш. Ось, візьми!

Я притиснув до неї своє пальто. Вона здригнулася, а коли розплющила очі, то відверто здивувалася. На секунду дівчина перелякано подивилася на мене, а тоді зглитнула та тремтливими руками почала розгортати пальто. Вона спробувала накинути його на плечі, але комірець загнувся за її шиєю, а руки заплуталися в рукавах. Я зітхнув і потягнувся, щоб допомогти. На секунду мої руки зависли над її плечима. Таміла, здається, завмерла, дивлячись мені в очі. І вперше я зауважив, якими довгими були у неї вії. Чорна туш розмазалася від дощу під її очима, але я не посмів торкнутися до неї та витерти сліди.

— Я не знаю, що з тобою сталося, але тобі не варто боятися мене. Я не буду шкодити тобі.

Вона нічого не сказала, а лише коротко кивнула головою та опустила погляд десь в районі мого горла. Я поправив на ній своє пальто. Воно здавалося втричі більшим за неї саму. Я відступив і почав прогулюватися приміщенням, всунувши руки в кишені штанів.

— Дякую, — почувся тихий голос Таміли. — І за пальто, і за те, що допоміг занести коробки.

— Що в них? — поцікавився я, озирнувшись на неї.

— Посуд, — відповіла вона та втомлено видихнула. — Я замовила через інтернет. Курʼєри підвезли до пекарні, але відмовилися занести всередину. Довелося пробувати самій. Думаю, я майже все побила.

— Можемо перевірити, – запропонував я і присів біля однієї з коробок. — Думаю, нас ще нескоро знайдуть тут.

Вона трохи завагалася, але зрештою підійшла до мене та присіла біля коробки навпроти, сильніше закутуючись в пальто.

— Тобі треба знайти собі помічників, — почав я, розриваючи скотч руками.

— Це не так легко, — Таміла знизала плечима. — Я звикла все робити самостійно.

— Це добре, але не завжди. Я не бачив тут нікого з твоїх родичів. Хіба вони не можуть допомогти тобі?

— У мене не дуже хороші стосунки з родичами, — зізналася вона.

Неохоче, але все ж вона починала довіряти мені. І це не могло мене не тішити. Можливо, те, що ми застрягли тут тільки удвох, — це не так вже і погано. Принаймні у мене зʼявилася можливість ненавʼязливо дізнатися про неї більше.