Розділ 7

Таміла

Той момент не вилітав з моєї голови. Я не тільки уникала будь-яких дотиків від малознайомих людей, а й сама ніколи нікого не торкалася. Мені завжди здавалося, що це схоже на непрохане втручання в особистий простір чужої людини. Але вчора… Не знаю, що змусило мене спіймати його за руку. Я навіть не знаю, як так вийшло. Він захотів принести мені новий десерт, а я подумала, що цього було достатньо, тож вирішила його зупинити. Але чому саме таким способом? Можна було сказати, заперечити. Усі питання з легкістю розвʼязуються без зайвих дотиків.

Я похитала головою та почала активніше водити пензликом з рожевою фарбою по столі. Намагалася максимально навантажити себе роботою, щоб викинути з голови увесь непотріб. Але ідея виявилася провальною. А ще я чомусь почала надто сильно хвилюватися. Постійно заглядала на сусіднє приміщення. І моє серце стискалося щоразу, коли я думала, що побачу Платона. Але його сьогодні я ще не бачила. Мабуть, це й на краще. Останнім часом мене надто бентежило те, що відбувалося в моєму житті.

— Гарний колір, — від навʼязливих думок мене відірвав жіночий голос.

Я повернула голову вбік та побачила поруч незнайому мені жінку. Темно-русе волосся сягало майже плечей, а теплі карі очі зацікавлено вивчали мене. Мабуть, це просто звичайна перехожа.

— Дякую, — сказала я із ввічливою усмішкою.

Її погляд оцінив зовнішній вигляд пекарні, а тоді опустився до столів, які я активно фарбувала з самого ранку.

— Займаєтеся ремонтом? — поцікавилася вона.

— Т-а-а-к, — відповіла я, зосереджуючи увагу на пензлику в руках. — Готуємося до відкриття.

— Справді? І коли у вас відкриття?

— Сподіваюся, що найближчими місяцями.

— Це чудово, — жінка усміхнулася. — Мені дуже подобалася ця пекарня. Тут ще завжди такі смачні булочки були з…

— З полуничним джемом? — підказала я.

— Так, — погодилася вона, киваючи головою. — З полуничним джемом. Найсмачніше, що я коли-небудь їла у своєму житті.

Я натягнуто усміхнулася їй, обдумуючи, що сказати далі. А тоді я помітила, як знайомий автомобіль зупинився неподалік. Краєм ока зауважила Платона, що вийшов зі сторони водія. Мені одразу ж стало ніяково, тому я опустила голову вниз і присіла, щоб продовжити фарбувати ніжки стола.

Я не бачила цього, але надто сильно відчувала, що він прямує до мене. Навіщо? Сподіваюся, не для того, щоб спитати про мою дивну поведінку.

— Мамо, що ти тут робиш? – заговорив він до тієї жінки.

Мої брови злетіли вверх від здивування, але я продовжила мовчки фарбувати. Це його мама? Неочікувано, що вона вирішила поговорити зі мною.

— Ти купив ліки для батька? — спитала вона.

— Так, купив. Але я попереджав, що привезу їх увечері, коли забиратиму Єву після сеансу з Тамарою Вікторівною.

— Я просто проходила повз і вирішила, що заберу їх сама, — пояснила жінка. Її голос звучав максимально невинно. — І що поганого в тому, що я вирішила подивитися, як у тебе тут справи? Мені цікаво, чим займається мій син!

Я підняла погляд на них. І в цей момент Платон чомусь глянув на мене. Усередині все наче перевернулося, але я не відвела погляду. Він зробив це перший.

— Нічого, — сказав він до своєї мами та обійняв її однією рукою за плечі. — У цьому нема нічого поганого. Звісно, ти можеш приходити сюди, коли захочеш. Але буде краще, якщо ти попередиш мене про це наступного разу. Ходімо! Я покажу тобі приміщення.

Він почав вести її геть, а я продовжувала дивитися їм услід. Раніше я б змовчала, але цього разу просто не змогла стриматися.

— Перепрошую! — гукнула я достатньо голосно. Вони обоє оглянулися на мене, а мій погляд спіймав карі очі жінки. Я усміхнулася їй та сказала: — У нашій пекарні ніколи не було булочок з полуничним джемом.

Вона на мить завмерла від здивування, а тоді так само всміхнулася у відповідь, коли зрозуміла, що я спіймала її на брехні.

— Мабуть, переплутала, — відгукнулася вона та невинно знизала плечима.

Коли вони пішли геть, я повернулася до пекарні. Столи залишила на вулиці, щоб фарба встигла до вечора висохнути. Мене не відпускала думка, що мама Платона прийшла сюди не просто так. Це не мало б бути повʼязано зі мною. Але чомусь здавалося, що усе саме так…

— Тепер до суміші розтопленого з маслом шоколадом додаємо наше фінікове пюре, — пояснювала я, паралельно перекладаючи пюре до миски з шоколадом, — а тоді починаємо вбивати сюди два яйця та активно перемішувати. Але важливо, що робити це потрібно по одному. Хочеш допомогти мені?

Єва закивала головою, тож я передала їй одне яйце та підсунула миску з сумішшю. Я не стримала усмішки, коли вона обережно вдарила яйцем до кутика миски, щоб розбити шкарлупу, а затим вилила його в тісто. Тоді я дала їй вінчик. Єва почала замішувати, але в неї це виходило не зовсім добре, тож я підійшла трохи ближче.

— Дозволь я допоможу тобі, — сказала я, обережно накриваючи її руку своєю долонею. Вона кивнула головою на знак згоди, і я сильніше стиснула в наших руках вінчик та почала активніше перемішувати усе. — Ось так… Маса повинна бути однорідною. А тепер додамо сюди ще одне яйце. Тоді нам необхідно просіяти борошно в наше тісто.

Я підсунула до нас невелике ситечко та вже відважених сто грамів муки та тридцять грамів темного какао. Поки Єва тримала сито над масою, я висипала туди сухі інгредієнти. Тоді вона обережно просіяла борошно з какао.

— Моя ж ти розумничка, — з усмішкою сказала я та лагідно погладила великим пальцем по її щоці.

Єва аж засяяла від моїх слів. Схоже, їй подобалася похвала, тож я вирішила частіше хвалити дівчинку.

— Ми це все перемішуємо, щоб у нас вийшло тягуче тісто, — говорила я, допомагаючи їй усе перемішувати. — А зараз візьмімося за сирний шар. Для цього нам потрібен вершковий крем-сир, цукор, жирні вершки та кукурудзяний крохмаль. Усе перемішуємо в однорідну масу. Тепер нашу форму застеляємо пергаментним папером та виливаємо туди наше тісто на брауні.

Я ледь перехилила миску, а Єва лопаткою вибрала все тісто в форму та акуратно розправила його.

— Ти така молодець, — похвалила її я. — Не знаю, що робила б без тебе. Т-а-а-а-к... Нам потрібно зверху накласти трішки арахісової пасти ложечкою. А тоді викладаємо шар чизкейка та знову арахісову пасту. І… — я передала їй деревʼяну шпажку. — Зробимо красиві узори перед випіканням.

Поки Єва шпажкою виводила узори зверху по сирно-арахісовій масі, я перевірила духовку. Вона уже дійшла до потрібної температури, тож я відкрила її.

— Тепер ми обережно поставимо наш брауні в гарячу духовку на тридцять хвилин.

Єва з усмішкою спостерігала, як я клала форму в духовку. Потім вона подивилася на свою шпажку та облизала її. Я засміялася, а тоді підтримала її тим, що почала вишкрябувати ложечкою шоколадне тісто.

— Можеш назвати мене божевільною, — заговорила я, облизуючи ложку, — але у цьому світі нема нічого смачнішого за сире тісто.

Єва засміялася від моїх слів, і цей звук був найкращим, що я чула за останній час. Потім я почала прибирати робочу поверхню. На моє здивування Єва взялася мені допомагати. Усмішка не сходила з мого обличчя, коли я спостерігала за нею. Вона така неймовірна дівчинка, і мені так сильно захотілося обійняти її. Але я стримувала себе, бо все ще боялася привʼязуватися до цієї дівчинки.

— Обережно! — попередила я, коли вона схилилася, щоб подивитися на наш брауні в духовці. — Як гадаєш, він уже спікся?

Вона підняла на мене свій погляд, і на мить я замилувалася її зеленими очима. Єва закивала головою.

— Гаразд, — погодилася я, надіваючи на одну руку рукавицю. — Але ще потрібно зачекати, щоб наш брауні охолонув. В ідеалі він мав би ніч постояти в холодильнику, але він такий смачний на вигляд, що мені вже не терпиться скуштувати.

Я залишила брауні на поверхні та навіть не накривала його, щоб він якнайшвидше охолонув. З голодного погляду Єви я розуміла, що їй уже теж дуже хочеться спробувати наш спільний витвір.

— Виходячи з нашого тестування, можна сказати, що духова піч працює на відмінно. Не знаю, що робила б сьогодні без тебе, Єво. Ти так допомогла мені.

Вона мило усміхнулася мені, а її щічки вкрилися легким соромʼязливим румʼянцем. Я навіть не розуміла, що так само широко усміхалася у відповідь.

Тихі кроки привернули мою увагу, і коли я підняла погляд уверх, то побачила у дверях Платона. Моя усмішка чомусь упала, змінюючись на миттєве хвилювання. Він абсолютно беземоційно глянув на мене, а тоді перевів погляд на Єву.

— Нам уже час додому, — сказав він до своєї доньки. — Ти й так увесь день провела тут.

Мені здалося, що в його голосі звучали суворі нотки роздратування. Я знала, що не подобаюся йому. Мабуть, його турбувало бажання Єви проводити час зі мною.

— Вставай! — майже наказав він.

Дівчинка стиснула свої губки та ображено подивилася на мене. І мені чомусь стало так боляче в цей момент, що я відчула потребу захистити її.

— Ми ще не встигли скуштувати наш брауні, — заговорила я, глянувши на Платона.

— І ти пропонуєш мені всю ніч стирчати в цій пекарні та чекати, коли ж ви скуштуєте свій брауні? – саркастично буркнув він.

Мені здалося, що в очах Єви зʼявилися сльози. Моя рука потягнулася до неї, але зависла над її головою. Я не могла дозволити собі погладити її тоді, коли Платон так дивно дивився на нас.

— Він уже майже охолонув, — сказала я та забрала свою руку. — Буде несправедливо, якщо Єва ось так піде і не скуштує те, що зробила. Ми спекли це разом. І мені здається, що вона хотіла б, щоб ти теж спробував.

Я відвернулася, щоб взяти деревʼяну дошку та гострий ніж. З вуст Платона вирвалося тихе зітхання, а тоді почулися його кроки. Він зупинився біля стола навпроти мене та сперся ліктями до поверхні. Єва підвелася на своєму стільці, щоб подивитися на те, як я витягаю з форми брауні.

— Ох, він вийшов ідеальним! — вражено сказала я, розглядаючи десерт з усіх боків.

Я почала різати його на порційні шматочки. Єва мало не вилізла на стіл, щоб подивитися. Краєм ока я помітила, що Платон обережно вдарив пальцем по кінчику її носа. Вона скривилися та ображено відвернулася.

— Не дуйся! — тихо сказав він їй. — Просто мені здається, що я починаю тебе втрачати.

Я подивилася на Платона, але коли він спіймав мій погляд, то одразу ж понурила голову вниз. Мені не хотілося думати, що він, ймовірно, ревнує свою доньку до мене. Але чомусь саме це дуже сильно відчувалося.

— Ура-а-а! — радісно сказала я, щоб хоч якось зняти цю напругу. — Ми нарешті можемо це скуштувати.

Єва усміхнулася в передчутті та схопила шматочок у свою маленьку ручку. Я зробила те саме. І вже від першого укусу мені захотілося закотити очі.

— Господи, — емоційно простогнала я. — Це найсмачніше брауні в моєму житті. І це, безперечно, найкраще, що мені вдалося приготувати за останній час. Як тобі?

Єва задоволено мугикала, продовжуючи їсти. Я не могла перестати усміхатися.

— А що скаже на це твій татусь? — спитала я, глянувши на Платона.

Він подивився на Єву, що покліпала очима, ніби благала його скуштувати. Зрештою він здався та взяв собі найменший шматок. Я уважно слідкувала за виразом його обличчя, коли він надкусив брауні та почав жувати.

— Цікавий смак, — прокоментував він, розглядаючи випічку в своїй руці. — Що ти туди додала?

— Це… Наш з Євою секрет, — відповіла я. — Але я спакую вам додому. Можливо, потім ти скуштуєш ще шматочок і відгадаєш.

Єва мало не застрибала від щастя. Мабуть, їй сподобалася перспектива зʼїсти увесь цей десерт. Під пильний погляд Платона я зібрала усі шматочки в паперовий пакет. Він допоміг Єві вдягнути курточку, а тоді присів, щоб застібнути блискавку спереду.

— Віднеси це до автомобіля, — сказав він їй, передаючи пакет. — Я зараз прийду. Хочу уточнити рецепт у Таміли. І нікуди не відходь, гаразд?

Платон з усмішкою підморгнув їй, а вона кивнула головою. Коли Платон відпустив її, вона подивилася на мене. Дівчинка на мить завагалася, але підбігла до мене. Я нахилила, дозволяючи їй обійняти мене, й навіть не помітила, як сама обійняла її у відповідь.

— Дякую за допомогу, — тихо сказала їй. — Ти неймовірна, Єво.

І вона побігла до виходу, підстрибуючи та махаючи мені рукою на прощання. Я з усмішкою помахала їй у відповідь, аж доки вона не зникла з мого поля зору. А от погляд Платона був не таким добрим. Моя усмішка впала, а тіло помітно напружилося.

— Я хочу, щоб ти обмежила спілкування з моєю донькою, — сказав він твердо.

— Що? — здивовано перепитала я.

— Мені не подобається, що вона так багато часу проводить з тобою, — додав він.

Я видихнула та обійняла себе обома руками, ніби намагалася захистити.

— Вона твоя донька, — сказала я очевидне, — і це ніколи не зміниться. У тебе нема причин для ревнощів. Сьогодні вона пече зі мною брауні, а завтра знаходить собі нового друга і забуває про мене. Єва — дитина. Їй потрібне спілкування.

— Так, — погодився Платон. — Їй потрібне спілкування з кимось її віку.

— Вона сама приходить сюди. Я не кличу її до себе.

— Ти завжди можеш сказати їй піти.

Це мене здивувало, навіть шокувало. Я не очікувала такої категоричності від Платона. Точно не після того, як він так добре ставився до мене в своєму ресторані. Хіба що це все було обманом, щоб переконати мене продати йому свою пекарню.

— І це те, чого ти хочеш? — спитала я, відверто дратуючись. — Щоб я образила твою доньку? Відштовхнула її від себе?

— Якщо це допоможе їй не привʼязуватися до тебе, то так, — абсолютно серйозно відповів чоловік.

— Мені здавалося, що ти кращий. Я думала, що ти хороший батько, який піклується про свою доньку.

— Це і є мій спосіб піклування.

— Я розумію, що Єва — центр твого світу, але їй також потрібні інші люди для спілкування.

— У тебе є свої діти? — раптом спитав він, а у мене груди стиснулися так сильно, що стало важко дихати. — Може, ти дитячий психолог, педагог чи просто у тебе великий досвід спілкування з дітьми? — продовжив він, а я буквально завмерла на місці. Платон задоволено усміхнувся та кивнув головою. — Отож-бо! Тому не тобі, Таміло, вчити мене, як виховувати свою доньку. Знаєш, усе було б не так погано, якби…

— Якби «що»? — нетерпляче спитала я, стискаючи долоні в кулаки.

Його погляд просканував моє тіло з ніг до голови. Він похитав головою та відійшов до дверей.

— Якби тебе не стало так багато, — кинув Платон наостанок.