Розділ 6

Платон

Мені подобалося спостерігати за нею: як вона зацікавлено розбирала усі частинки страви, як обережно куштувала, повільно прожовуючи, наче намагалася розгадати всі компоненти, як несвідомо облизувала губи, смакуючи післясмак.

Вона утрималася від коментарів, а я чомусь почав хвилюватися. Мене справді цікавила її думка, а ще мені хотілося вразити Тамілу. Здебільшого для того, щоб вона побачила, які перспективи втрачає її пекарня. Звісно, краще зробити ще один розкішний ресторан, аніж займатися абсолютно неприбутковою кондитерською.

— Що ж… — Таміла відсунула тарілку, на якій залишилося трохи пюре та соусу. Її сірі очі зосередилися на моєму обличчі. — Мушу визнати, що це було смачно.

Губи дівчини розтягнулися в лінивій усмішці, і вона зчепила пальці, спершись ліктями до столу. Мій погляд зачепився за її бездоганний манікюр бежевого напівпрозорого кольору.

— Мені приємно, що ти оцінила, — чесно сказав я.

— Сам ресторан теж красивий, — додала дівчина. Її погляд швидко просканував приміщення. — Тут розкішно. Можливо, навіть занадто.

А тепер уже стало цікавіше, тож я зручніше сів на стільці та поклав руки на стіл перед собою.

— Занадто? — зацікавлено перепитав, піднявши одну брову.

— Не для простих людей, — пояснила Таміла.

Моя голова повернулася до офіціанта, і я кивнув йому, щоб той прибрав посуд з нашого столика.

— Цей ресторан з самого початку був створений для певного рівня населення.

— Отже, ти ділиш людей на багатих і бідних, — підсумувала вона.

— Люди вже поділені. Соціальні верстви існують і без мого ресторану. Я одразу поставив високу планку, бо якщо людина не може заплатити за смачну страву та дороге вино, то їй тут не місце.

— Звучить трохи цинічно.

Таміла скривилася, а тоді відкинулася на спинку стільця. У цей момент офіціант уже забрав посуд, і я кивнув йому, щоб той приніс десерт.

— Саме тому на цій вулиці просто необхідна пекарня, — додала вона, відвівши погляд убік. Її очі оцінюючи пройшлися по розкішній зеленій сукні жінки, що сиділа неподалік. — Ти будеш годувати своїх багатіїв, а я радуватиму звичайних людей своєю випічкою. Що скажеш?

Таміла подивилася просто на мене, і в цей момент я відчув, що починаю дратуватися. Трохи не так я уявляв собі цей вечір. Мені хотілося вразити її наповал, щоб вона нарешті зрозуміла, що пекарня — це далеко не той рівень. Але в якийсь момент щось пішло не туди. Я стиснув свої руки та примружив очі. Гаразд, я можу підтримати цю гру та вдати, що мені начхати на приміщення.

— Думаю, це чудова ідея, — сказав я, усміхаючись. — Знаєш, інколи мені здається, що тут справді бракує якогось затишного місця.

— Я рада, що в цьому наші думки зійшлися, — Таміла усміхнулася мені у відповідь, але я не був упевнений, що це щиро.

Біля нас зʼявився офіціант, і я помітив, як Таміла на секунду напружилася. Але вся напруга змінилася приємним здивуванням, коли вона побачила перед собою на столі десерт.

— Тут я навіть не намагався вразити, тому обрав для тебе звичайне тирамісу, — заговорив я.

— Воно полуничне, — зауважила вона, зиркнувши на мене. — Знущаєтеся з класики.

— Просто додали полуничне конфі, — сказав у своє виправдання. — Інколи експериментуємо.

Таміла неохоче, але все ж усміхнулася. Вона взяла у руку десертну ложку та відділила невеликий шматочок, щоб скуштувати. Мій погляд слідкував за тим, як десерт зникає у її роті. Вона раптом спіймала мій погляд на собі, і її щоки соромʼязливо почервоніли.

— Я все-таки більше полюбляю класичний десерт, — сказала дівчина та прочистила горло. — Але це теж добре смакує.

Вона відвела погляд та знову прочистила горло. Тоді раптом тихо закашляла і прикрила рот рукою.

— Вибач, — пробурмотіла Таміла.

Я насупився, спостерігаючи за нею. Вона поводилася дивно, а ще її очі не опускалися до десерту.

— Усе гаразд? — спантеличено спитав я.

— Т-а-а-а-к. Просто… — Таміла на мить завагалася, а тоді закотила очі. — Господи, я ненавиджу полуницю.

На секунду я завмер, зауважуючи, як на її обличчі повільно зʼявляється щось схоже на провину.

— Ти серйозно? — перепитав я, пригадуючи її нещодавній жарт.

Вона кивнула головою та посунула десерт якнайдалі від себе.

— Вибач, але я не зможу зʼїсти більше.

— Навіщо ти взагалі їла? — здивувався я.

— Ну… — Таміла зітхнула. — Я подумала, що за стільки часу мої вподобання могли змінитися. Наприклад, колись я не любила імбир, але згодом мені вдалося його розпробувати, відчути увесь шарм. З полуницею це, на жаль, не спрацювало.

— Я скажу, щоб тобі принесли інший десерт.

— Не треба, — почала заперечувати вона.

Але я просто не міг залишити її з неприємними враженнями. Я мав би здогадатися. Та і взагалі варто було б краще дізнатися її смаки, перш ніж запрошувати до себе в ресторан. Офіціанта поблизу не було, тож я почав підводитися, щоб самостійно піти на кухню.

Раптом Таміла спіймала мене за руку, зупиняючи. Цей неочікуваний дотик здивував мене, вразив. Я помітно здригнувся від несподіванки. Мої очі опустилися на її тендітну долоню, що здавалася надто маленькою біля моєї широкої долоні. Мій погляд піднявся до обличчя Таміла. Її рот відкрився, наче вона хотіла щось сказати. А потім вона глянула на наші руки. Страх відобразився на її обличчя. Вона різко відсунулася та висмикнула свою руку так, наче її вдарило струмом.

— Мені… Мені час іти, — розгублено пробурмотіла вона. Голова дівчини металася в різні боки. — Ем… Хай принесуть рахунок!

— Усе добре? — спитав я, спантеличений її дивною поведінкою.

— Так! — це звучало надто різко. — Уже пізно. Я повинна іти.

Таміла підвелася на ноги та схопила свою сумочку. Вона почала шукати гаманець, але через нерви їй це не вдалося одразу.

— Скільки я маю заплатити за вечерю? — спитала дівчина, уникаючи мого погляду. — Господи! Де ж той гаманець?

— Таміло, — тихо звернувся я, намагаючись звучати максимально лагідно, — просто заспокойся, гаразд?

— Я спокійна, — сказала вона, усе ще ховаючи свої очі. — Просто мені справді треба йти…

— Добре. Ти можеш піти вже зараз, якщо хочеш. На цю вечерю я запросив тебе, тому ти не маєш платити за неї.

— Але це неправильно, – Таміла нарешті подивилася на мене. — Я не якась твоя подруга, щоб користуватися такими привілеями.

— Ну… У мене не так багато подруг, — сказав я з легкою усмішкою на вустах.

— Добре, — зрештою здалася вона. — Дякую за вечерю, Платоне.

Я не памʼятав, чи називала вона мене раніше на імʼя, але це викликало майже такий самий ефект, як і її неочікуваний дотик. Ніби мене хтось вдарив в груди, вибиваючи усе дихання з легень. Таміла кинула на мене останній погляд, а тоді поспішила вперед навіть не озираючись. Вона надовго не затрималася біля виходу. Якнайшвидше забрала своє пальто та просто-таки втекла. Я не встиг би наздогнати її, навіть якби сильно хотів. Але я не хотів. Принаймні намагався переконати себе в цьому…

Як тільки увійшов у батьківський дім, то одразу ж відчув у повітрі запах маминого сливового пирога. Думаю, саме ця жінка прищепила мені любов до кухні. Я буквально усім завдячував своїм батьків. Особливо зараз, коли мама допомагає мені з Євою. Я втомився від тих нянь, які їй ніколи не подобалися. А от бабусю Єва любила. Пощастило, що мої батьки любили її ще більше, аніж мене.

— Глянь! — почув із вітальні голос матері. — Твій татко приїхав за тобою.

Я зупинився в коридорі тільки для того, щоб побачити, як Єва біжить до мене. Я розвів руками, запрошуючи її в обійми. На обличчі донечки розцвіла моя улюблена широка усмішка. Я спіймав її, затискаючи в обіймах, а тоді підняв на руки та почав цілувати у щоки. Вона засміялася, і це були ті рідкі моменти, коли я чув її голос.

— Я так сильно скучив за тобою, що готовий зʼїсти твої солодкі щічки, – сказав я.

Єва ще дужче захихикала, обіймаючи мене за шию. Коли вона дивилася на мене такими великими люблячими очима, то я не міг не усміхатися.

— Не треба її їсти, — засміялася мама. — Краще повечеряй з нами. Ти голодний? Я спекла сливовий пиріг.

— Я знаю. Запах твого пирога чути аж на вулицю. І так, я страшенно голодний. Готовий зʼїсти цю маленьку булочку.

Я полоскотав Єву під ребрами та знову поцілував в обидві щоки. Вона голосно сміялася, намагаючись відштовхнути ту руку, якою я її лоскотав.

— Годі дуркувати! – сказала мама, спостерігаючи за нами з теплою усмішкою на вустах. — Ходіть на кухню.

Вона попрямувала вперед, а я пішов за нею, усе ще тримаючи Єву на руках.

— Як тато? — поцікавився я.

Мама зітхнула та закотила очі.

— Дивився футбол і заснув. Я не стала його будити, хоча він знав, що ти приїдеш.

— Не варто. Від безсоння в нього загострюється мігрень, а він тоді стає дуже дратівливим. Правда, кнопочко? — спитав я у Єви та легко вдарив пальцем по кінчику її носа. — Чим ви сьогодні займалися?

— Малювали, дивилися мультфільми, читали, — відповіла мама. — Тобто, я читала, а Єва дуже уважно мене слухала. А ще вона сама захотіла допомогти мені з пирогом.

— Справді? — здивувався я. — Це, мабуть, на неї так вплинули розповіді Таміли.

Мама озирнулася на мене, зацікавлено піднявши одну брову. І тут я зрозумів, що бовкнув зайве. Хотілося застогнати вголос, але я стримався.

— Хто така Таміла? — спитала мама.

— Дівчина з пекарні, — неохоче відповів я. — Памʼятаєш, я розповідав тобі про пекарню, яку планував придбати? Стара власниця померла, а приміщення успадкувала її внучка.

— О-о-о, — губи мами розтягнулися в задоволеній усмішці. — Красива?

— Ма-а-а-мо, не починай, — простогнав я.

— А хіба я спитала щось погане? Мені просто цікаво.

Вона невинно знизала плечима та поставила перед нами з Євою два великих шматки пирога.

— Вона… нормальна, — усе, що спромігся сказати. — Я не задивлявся.

— А ти почни! – урвала мама. — Тобі тільки тридцять чотири, Платоне. Ти ще можеш одружитися вдруге. До того ж… — вона стиснула губи, ніби вагалася, чи говорити наступне: – Єві потрібна мама.

— Я думаю, що моїй доньці цілком вистачає мене.

— Ти, впертюху! – мама тицьнула у мене пальцем. — Перестань бути таким егоїстом. Ми обоє знаємо, що ти чудовий батько, але не найкращий.

— Вибач? – здивувався я.

— Ти майже завжди на роботі, Платоне. Тих декілька годин, які ти проводиш з Євою, не компенсують повністю її потреби. І я вже стара, синку. У тебе батько хворий. Я повинна доглядати за ним.

— Добре. Я почну шукати няню.

Моя рука потягнулася до пирога, але мені вже чомусь перехотілося його. Увесь апетит раптом зник, хоча Єві, здається, було смачно. Вона доїла свій шматок і подивилася на мене.

— Бери ще, — з усмішкою сказав я, підсуваючи до неї інший шматок.

— Краще знайди собі дружину, — не стрималася мама. — Ми усі знаємо, що ти ніколи не кохав Уляну.

А от цього Єві чути не варто, тож я почав підійматися.

— Нам уже час додому, — сказав я, підхоплюючи доньку на руки. Мій погляд відшукав теплі карі очі мами. — Дякую, що посиділа з нею.

— Пробач, – прошепотіла вона. — Я не хотіла казати цього. Просто… Вирвалося.

— Усе гаразд, — запевнив я. — Передавай татові вітання!

Уже в коридорі я накинув на Єву курточку та відніс її до автомобіля. Дорогою додому вона встигла заснути, а я не міг не думати про слова мами. Вона ще раніше підіймала тему з одруженням, казала, що Єві потрібна мама. Тоді я не сприймав цього серйозно. Але за цей незначний період я встиг помітити, як сильно моя донька тягнулася до Таміли. Я не впевнений, що причина була конкретно в ній. Мабуть, Єві справді потрібна та, хто зможе полюбити її більше, аніж навіть рідна матір. Тільки знайти таку ,гадаю, нереально. Та й одружуватися виключно заради доньки я не хотів. А кохання? А що воно? Просто… міф.