Розділ 5

Ми їхали уже десять хвилин, а Платон не розпочинав розмову. В салоні панувала нестерпна тиша. Було чутно лише краплі дощу, що билися об скло. Уже стемніло настільки, що я не впізнавала краєвидів, коли дивилася у віконце. Але я назвала Платону свою адресу, а навігатор, здається, не збився зі шляху. Ця тиша викликала у мене ще більшу напругу, тому я не витримала та заговорила:

— З цибулі вже давно готують десерти.

— Здивуєш? — Платон хмикнув, краєм ока глянувши на мене.

— Мармелад, цибулевий «Тарт Татен». Карамелізована цибуля втрачає свою хрумкість та яскраво виражений смак печіння. Я чула, що ви шеф-кухар. Мали б знати такі речі.

Я помітила, що кутики його губ злегка здригнулися, ніби він хотів усміхнутися. Я підозріло примружила очі, схрестивши руки на грудях.

— Я знаю, — спокійно сказав він. — У мене достатньо досвіду на кухні.

— І коли ви востаннє щось готували? — поцікавилася я.

— Млинці для Єви на сніданок рахуються?

— Ну… Якщо для вас це висока кухня, то рахуються.

— Їй не так легко догодити, – на цих словах Платон уже не стримав усмішки. — Вона у мене досить вибаглива дівчинка.

Я теж усміхнулася. І чомусь мені раптом захотілося спекти щось для неї, здивувати.

— З таким батьком по-іншому не могло б бути, — зауважила я тихо.

— Думаю, тобі треба навідатися до мене в ресторан.

— Хочете вразити мене фірмовими стравами своїх шеф-кухарів? — спитала я, піднявши одну брову. — Боюся, це буде складно. У Франції мені доводилося побувати в ресторанах з мішленівськими зірками.

— Тоді це буде виклик для мене, — сказав Платон, глянувши в мій бік. — Я серйозно, Таміло. Приходь завтра на вечерю.

— Гм, звучить заманливо.

— Я навіть підготую свій кітель, — тихіше додав він, зосереджуючись на дорозі. – То що ти робила в Франції?

Мене трохи здивувала така раптова зміна теми. Але було очевидно, що ми говоритимемо про мене. Звісно, Платон хоче більше знати про людину, з якою проводить час його донька. Просто турбота, обережність. Абсолютно нічого повʼязаного з зацікавленістю до моєї персони.

— Я вступила до кондитерської школи, коли мені було шістнадцять. Мені сподобалося, тож я вирішила залишитися. Деякий час жила в Версалі. А от останні роки відкрила для себе Ніццу. Працювала там в кондитерській, а ще випікала на замовлення. Торти, круасани, макарони… Але останнім часом особливу популярність мали сінабони. Деяким подобалися класичні, а дехто хотів щось незвичне. Тож методом спроб я створила деякі свої особливі рецепти. Ви згадували, що у Єви алергія на корицю.

— Так, — Платон кивнув головою. — Тому сінабони їй категорично заборонені.

— Розумію, — зітхнула я. — Мені б хотілося, щоб вона скуштувала їх за моїм рецептом. Я вже декілька днів думаю про те, чим краще замінити корицю.

— Кардамон, імбир, — запропонував чоловік, — мускатний горіх.

— Я теж згадувала про нього.

— Можеш спробувати, — Платон знизав плечима. — Єва узагалі любить горіхи.

— Що ж… — я з усмішкою подивилася на Платона. — Сприйму це як виклик.

За цими безтурботними розмовами я навіть не помітила, як автомобіль зупинився біля потрібного підʼїзду. Мабуть, ми обоє розуміли, що ця розмова не була інформативною, але продовжувати я її не збиралася. Відкриватися Платону я точно не буду, а загальні речі він про мене і так знав.

— Дякую, що підвезли, — сказала я, відстібаючи пасок безпеки.

— Здається, дощ ще не закінчився, — зауважив він.

— Додому близько. Швидко добіжу.

— Я проведу тебе, — запропонував Платон.

— Ні! – різко і надто категорично заперечила я.

Він, здається, навіть трохи здивувався. Водночас його погляд став більш підозрілим, від чого я ще дужче напружилася.

— У цьому нема потреби, — додала я спокійніше. — Ви й так витратили стільки часу, щоб підвезти мене.

Я потягнулася до ручки дверцят і відчинила їх. Мені хотілося сказати щось на прощання, але я була такою розгубленою, що слова банально не складалися в речення.

— Завтра чекатиму тебе у своєму ресторані! – встиг сказати Платон до того, як я зачинила дверцята.

Дощ справді був сильним, тож я швидко побігла до підʼїзду, не оглядаючись назад. Лише коли опинилася у своїй тимчасово орендованій квартирі, я підійшла до вікна на кухні та визирнула на вулицю. Від автомобіля Платона не залишилося жодного сліду, наче він і не підвозив мене, наче все було не насправді…

Я вирішила не йти сьогодні до пекарні, а провести день неділі розкладаючи свої речі по шафах. Але впоралася я з цим досить швидко й усі наступні години думала над пропозицією Платона. З одного боку мені хотілося навідатися в його ресторан, скуштувати якусь вишукану справу, побачитися з ним.

Але з іншого боку мене це дуже сильно лякало. Я не хотіла привʼязуватися до нього чи до Єви. Рано чи пізно мені б довелося обмежити наше спілкування, встановити барʼєр. Та я ще ніколи не відчувала такої сильної спокуси, з якою неможливо було боротися.

Усі мої вагання закінчилися тим, що я вийшла з таксі одразу ж біля ресторану. Навіть зовні цей ресторан кричав про розкіш. Ціни тут, мабуть, величезні.

Я заправила чорне пальто, бо вітер пробирався навіть крізь найменші щілини, а тоді попрямувала до входу. Мої підбори, здавалося, мало не втопилися у цій оксамитовій доріжці червоного кольору. Я піднялася сходами, і переді мною одразу ж відчинили двері. Усередині виявилося не менш розкішно. Бежеві стіни з золотистими розписами, дороге темне дерево, оксамитові килими та величезна люстра просто над головою.

— Вітаю! — звернулася до мене якась дівчина. — Ви бронювали?

— Ем, ні, — відповіла я, розгублено озираючись довкола.

— У нас зараз повна посадка. Усі столики зайняті, але ви можете зачекати, коли звільниться місце.

Я відвела погляд до повної зали людей. Очевидно, що тут ще нескоро звільниться столик. До того ж це вечір неділі.

— І як довго доведеться чекати? — поцікавилася я.

— Зазвичай півтори-дві години.

З натягнутої усмішки цієї дівчини я розуміла, що вона делікатно намагається сказати, що для мене тут місця нема. Я й сама це прекрасно розуміла. Люди завчасно дбають про свій комфорт, а я так сильно вагалася, що навіть не подумала про те, щоб забронювати собі місце. Мабуть, не варто було приходити сюди. Я не могла позбутися відчуття дивного розчарування.

— Добрий вечір! – раптом ні звідки біля нас зʼявився хлопець. — Ваш столик уже зачекався на вас.

Я примружила очі, адже його зовнішність здалася мені знайомою.

— Хіба у нас є вільні столики? — здивувалася дівчина.

— Це гостя Платона Романовича, — стримано пояснив він їй та знову звернувся до мене: — Я проведу вас.

Я усміхнулася йому та кивнула головою.

— Але спершу ваше пальто.

— Точно, — тихо прошепотіла я.

Зазвичай я не любила, коли до мене підходили надто близько. Але цей хлопець здався мені милим, тож я дозволила йому допомогти мені зняти пальто. Він передав мій верхній одяг дівчині, яка, як зрозуміла, поспішила до гардероба.

Хлопець почав іти до головної зали, і я повільно пішла за ним. Інколи я помічала на собі погляди гостей, але здебільшого усім було байдуже. До того ж я, мабуть, залишалася непримітною у цьому чорному класичному костюмі.

— Прошу! — сказав хлопець, відсуваючи для мене стілець.

— Дякую, — щиро мовила я.

— Я принесу випити. Вашу страву презентують вам згодом.

— Але я ще нічого не обрала.

— Сюрприз від шефа, — пояснив офіціант.

— Гаразд, — з усмішкою погодилася я.

Хлопець попрямував до виходу з зали, а я швидко оглянула усі стіни та найменші деталі. Наприклад, на моєму столику стояла вузька золотиста ваза з красивим оздоблення, а в ній була пишна червона троянда. Мені подобався інтерʼєр цього ресторану та й атмосфера загалом. Це ідеальне місце для романтичних побачень. Майже за кожним столиком сиділи закохані пари. Але декуди можна було помітити компанію друзів.

— Ваше вино, — відірвав мене від роздумів офіціант.

Я вирішила не заперечувати, хоча алкоголь я дозволяла собі вкрай рідко і тоді, коли перебувала одна. Але офіціант відкоркував пляшку при мені, тож я могла не так сильно хвилюватися.

— Дякую, – вкотре прошепотіла я.

Він усміхнувся мені та схилив голову набік. Це був той самий хлопець, що вчора приніс мені обід за наказом Платона. Дуже смачний обід у вигляді кольорових равіолі з креветкою, за які банально забула подякувати.

Я знову залишилася одна, міркуючи про те, як круто змінилося моє життя після повернення. Я не планувала керувати пекарнею і точно не збиралася підпускати до себе нових людей. Але це сталося. І я, схоже, заплуталася…

Біля мене хтось зупинився, і коли я підняла погляд уверх, то неабияк здивувалася. Платон стояв поруч у своєму чорному кітелі, тримаючи в одній руці тарілку зі стравою. Інша рука по-професійному була схована за спиною.

— Вітаємо у ресторані «Епоха», — із ввічливою усмішкою сказав він. — Фірмова страва для вас від нашого головного шефа.

Я з вдячністю схилила голову вбік, намагаючись стримувати свою усмішку. Він поклав переді мною тарілку, а коли підняв баранчик, то з-під нього рвонув дим від сухого льоду.

— Вау! — здивувалася я.

Намагалася не тішити его Платона, тож поводилася максимально стримано.

— Качка су-від, — почав він презентувати страву, — на подушці з пюре з батату та гарбуза з грантовим соусом і краплинами зеленої олії.

— Ви усіх нових гостей так вітаєте чи тільки тих, кого треба підкупити? — спитала я, підозріло примруживши очі.

— Думаю… — Платон удав, що задумався. — У цьому випадку це другий варіант.

Я розсміялася та чомусь соромʼязливо прикусила нижню губу. Мій погляд опустився на страву, що була красиво презентована на тарілці.

— Мені подобаються кольори, — сказала я. — Їх багато і всі вони яскраві.

— Чудово, продовжуй! — Платон раптом відсунув стілець навпроти мене. — Ти не проти, якщо я присяду?

— Не проти.

Він опустився на стілець, не зводячи з мене очей. Я пройшлася поглядом по його кітелю з вишитими на ньому ініціалами.

— Якщо ви сидите тут переді мною в кітелі, то чи не означає це, що ця страва приготовлена вашими руками? — зацікавлено спитала, піднявши одну брову.

Він нічого не сказав на це, а лише розвів руками. Я не могла не помітити широку усмішку на його обличчі. І, чорт! Мені це чомусь подобалося.

— І як часто ви готуєте тут? – продовжила розпитувати.

Моя рука потягнулася до золотистих приборів, на ніжках яких були вирізьблені узори.

— Ніколи, – відповів Платон. — Багато років тому мені довелося обирати. Ти не можеш бути шеф-кухарем, підприємцем, ресторатором та бізнесменом. Думаю, ти сама розумієш, що я обрав. Є лише одна людина, для якої я готую.

— Ваша донька, — здогадалася я.

Мене б не мав вразити той факт, що Платон приготував страву особисто для мене, але це чомусь неабияк вражало. Можливо, через те, що ніхто ніколи раніше не робив для мене чогось подібного?

— Для початку рекомендую зробити ковток вина. Це додасть терпкості й подальші смаки краще смакуватимуть.

— О, я… Я не люблю.

— Це червоне сухе. Воно найкраще смакує до мʼяса, — запевнив він.

— Шкода, що я не їм мʼяса, — пробурмотіла я достатньо голосно.

І Платон раптом завмер. Його лице зблідло, а брови зійшлися. До нього почало доходити, що качка — зірка його страви — сьогодні залишиться без належної уваги. І я більше не могла стримуватися, тому голосно розсміялася.

— Жартую, — сказала крізь сміх.

— Хух! — Платон видихнув з полегшенням. — Ти мене налякала.

— Бачив би ти своє лице.

— Подумки я вже уявляв, як ти підіймаєшся і йдеш звідси.

— Я могла б, але тобі пощастило, що я таки люблю качку.

Мій безтурботний сміх тривав ще десь хвилину. Увесь цей час Платон не зводив з мене погляду, а я навіть не помітила, як раптово перейшла з ним на «ти»…