Розділ 4

— Привіт, – усміхнено привіталася я, коли зупинилася біля Єви.

Вона з очікуванням дивилася на мене, а я чомусь відчувала таке сильне хвилювання, що не могла ніяк зібратися. Її погляд опустився на набір у моїх руках, і я простягнула його їй.

— Це тобі, — сказала я. — Не як вибачення, а… Не знаю. Мені просто захотілося купити це для тебе. Я була трохи грубою з тобою. Багато роботи, розумієш? А ще я не зовсім умію ладнати з дітьми. І… Власне, я не хотіла образити тебе тоді. Це сталося ненавмисно. І якщо ти ще коли-небудь захочеш прийти до мене, то я буду тільки рада.

Єва покліпала очима, роздивляючись моє обличчя надто детально. Мене завжди тривожила зайва увага, але від цієї дівчинки не могло бути жодної загрози, тож я заспокоїлася. Коли вона обережно взяла у руки набір, то я відчула неабияке полегшення всередині.

— Упевнена, в тебе таких речей вдома, мабуть, безліч, — тихо пробурмотіла я. — Звісно, у тебе є шпильки та гребінці.

Я подивилася в стелю, картаючи себе за те, який безглуздий подарунок купила. Варто було обрати щось унікальніше. Але Єві, здається, сподобався набір, бо вона почала зацікавлено розпаковувати його. Коли дівчинка витягнула гребінець у вигляді хвоста русалки, то вражено відкрила рота. Її очі збільшилися майже вдвічі від захвату, і я не змогла стримати своєї усмішки.

Неочікувано вона зіслизнула зі стільця та обійняла мене обома руками за талію. Я завмерла на декілька секунд. Моя усмішка впала, а рука зависла у повітрі. Я відверто розгубилася, а ще чомусь налякалася. У мене серце в грудях мало не вистрибнуло з грудей. На очі навернулися сльози, і я часто покліпала, щоб відігнати їх. Єва підняла голову вверх, щоб подивитися на мене. Я прочистила горло і спробувала усміхнутися їй у відповідь.

— Вона обожнює Аріель, — почувся поруч голос Платона.

Моя голова інстинктивно повернулася в його бік. Він зацікавлено переводив погляд зі своєї доньки на мене. Його реакцію важко було прочитати, майже неможливо. Платон стиснув губи, наче у відчаї, а тоді відвів погляд та підійшов до столика.

— Як і усіх діснеївських принцес, — тихіше додав він.

Єва відпустила мене та почала розбирати інші дрібнички з набору. Вона з усмішкою розглядала гумки для волосся та шпильки. Коли усе було акуратно розкладене на столику, вона обернулася спиною до Платона і потягнулася руками до високого хвостика. Він зітхнув і взявся допомагати їй.

— Вона все ще сподівається, що я зможу заплести їй коси, — сказав чоловік, глянувши на мене. — А я не хочу засмучувати її тим, що мені це погано вдається. Що ж, Єво… — Платон лагідно однією рукою погладив її по щоці. — Спробуймо ще раз. Можливо, цього разу вийде.

Але ця невпевненість у його голосі говорила, що цей раз знову буде провальний. Я не стрималася та тихо хихикнула, прикривши свою усмішку долонею. Водночас я наче заворожена слідкувала за його рухами: як він повільно стягнув гумку з її волосся, як обережно почав розчісувати гребінцем пасма, як намагався заплести бодай щось подібне на косу.

— Легше з цибулі зробити вишуканий десерт, аніж заплести цю кляту косу, — тихо буркнув він.

Я знову хихикнула, а тоді підійшла до них.

— Дай сюди! — сказала я та обережно штовхнула його вбік. Платон покосився на мене, піднявши одну брову. — Я покажу, як це робиться.

— Я подивився сотні уроків в інтернеті, — уточнив він. — Це не працює.

Я закотила очі та втомлено глянула на нього. Зрештою він здався і забрав свої руки від Єви. Платон сперся стегном до столика так, що у мене тепер було більше місця.

— Отже, — почала я, розділяючи одне невелике пасмо на три частини, — для початку…

Уже за десять хвилин Єва радісно роздивлялася себе у фронтальній камері телефону Платона. Вона обережно пальчика торкалася маленьких косичок, які я потім зібрала у високий хвіст з рештою пасом.

— Думаю, їй подобається, — заговорив Платон, спостерігаючи за нею. — Вона ніколи так довго не дивилася на себе.

— Вона дивовижна, — прошепотіла я та голосно зітхнула.

І груди стиснулися, серце раптом боляче занило так, що стало важко дихати. Я поклала долоню на грудну клітку та обережно кулаком потерла її, намагаючись полегшити відчуття.

— Ем, мені вже час іти. Я… Я маю багато роботи в пекарні.

Єва нарешті перестала себе роздивлятися та повернула голову до мене.

— Сподіваюся, тобі сподобався мій подарунок, – сказала їй я і підняла вверх свою праву руку, на якій красувався її браслет, — бо твій я тепер не знімаю.

Вона просто-таки засяяла від моїх слів. І в цей момент мені вперше в житті закортіло когось обійняти. Але я стиснула свої долоні в кулаки, стримуючись. Мій погляд спіймав зелені очі Платона, які він не зводив з мене. Я стримано усміхнувся йому та швидко попрощалася. Уже на виході я зупинилася та озирнулася.

— Я залишу двері пекарні відчиненими, — повідомила наостанок.

Як не дивно, але Єва прийшла одразу ж за мною. Сьогодні я планувала задекорувати стіну рожевим фатином, щоб зверху на нього начепити штучні квіти. Це буде максимально романтичний куточок, який впадатиме в око ще з порогу.

— Коли мені було шістнадцять, я вступила до Франції в кондитерську школу, — почала розповідати я, розправляючи фатин під уважний погляд Єви. — І з того часу я не уявляю свого життя без випічки та і десертів загалом. Мені подобається сам процес. Він максимально розслабляє, допомагає позбутися усіх поганих думок, спогадів. Ти наче опиняєшся в іншій реальності, в якій ніхто не зробить тобі боляче. Багато хто може сказати, що я просто втікаю та обманюю себе. Частково я згодна, бо хоч як сильно ти б не втікала від минулого, рано чи пізно воно наздожене тебе. Але поки ця втеча пахне свіжою випічкою, вершковим кремом і ароматною карамеллю з горіхами, то я готова втікати.

Я усміхнулася Єві та спробувала перевести тему на десерти, щоб не навантажувати її своїми не надто хорошими думками. І їй, схоже, справді більше сподобалося слухати про мої ранні невдалі спроби приготувати ідеальний фондан з рідкою серединкою…

Мої безтурботні розмови перервав стукіт. Коли я підняла голову вверх, то помітила у дверях Платона. Наші погляди зустрілися, і на мить я завмерла. Це тривало всього секунду, але цілком достатньо, щоб налякати мене. Я опустила погляд униз і продовжила розшивати фатин невеликими намистинами.

— Не хотів вас турбувати, – заговорив він, — але вже обід.

Я подивилася на Єву, що не поспішала бігти до свого татка. Вона уже, мабуть, зголодніла, а я й не подумала про обід для нас. У мене навіть не було ніяких смаколиків для неї. Через це я відчула легкий укол провини й вчергове довела собі, що абсолютно не знаю дітей, не вмію дбати про них.

За своїми думками я навіть не помітила, як Платон уже встиг підійти до нас.

— Дмитро приготував твої улюблені кольорові равіолі з креветками, — звернувся він до Єви, схопивши її за руку. — Спершу пообідаємо, а тоді я відвезу тебе до бабусі. Вона уже скучила за тобою.

Єва кинула неоднозначний погляд на мене, а я лише натягнуто усміхнулася їй. Платон прослідкував за її поглядом.

— Ти можеш пообідати з нами, — запропонував він. — Ми зазвичай робимо це в моєму ресторані.

Це скупе запрошення не вразило мене. Та і я була достатньо гордою, щоб відмовитися. Одна справа обідати з Євою. Платон же викликав у мене дивну напругу.

— У мене є свій обід, — збрехала я. — До того ж я працюю. Єво, була рада твоїй компанії. Заходь ще, якщо будеш мати час і бажання.

Вона неохоче злізла зі стільця, тримаючись за долоню Платона. Вільною рукою дівчинка помахала мені на прощання, а я зробила те саме у відповідь.

Уже біля дверей Платон озирнувся на мене, і я знову відчула те зніяковіння та поколювання у всьому тілі. Мені хотілося сховати кудись погляд, опустити голову, втекти…

У мене не було з собою обіду насправді. Я банально забула про нього вранці. Думала замовити щось з доставки, але… Неочікувано на порозі пекарні зʼявився якийсь хлопець у білій сорочці й класичних чорних штанах з жилетом у тон.

Я насупилася та підвелася зі свого стільця.

— Вам просили передати, — пояснив він, простягаючи мені паперовий пакет.

— Я не замовляла нічого, — розгублено пробурмотіла.

— Мабуть, це подарунок від боса. Не знаю. Платон Романович наказав віднести це сюди.

— О! – здивувалась я. — Гм… Ну, гаразд.

Я прийняла пакет, а хлопець вийшов з пекарні так швидко, що я не встигла більше нічого спитати.

Піднявши пакет, я помітила на ньому логотип його ресторану. Обережно вийняла звідти ланч-бокс. Я не очікувала такого, тож почувалася максимально розгубленою. Але на моєму обличчі заграла усмішка, коли я відкрила бокс та побачила всередині кольорові равіолі. Вони ще були теплими, тож я схопила у руку виделку та почала куштувати. Мені хотілося знайти до чого причепитися, але я відігнала цю думку. Якщо це улюблена страва Єви, то я просто не маю права її критикувати. Та і зауважень насправді не було, бо хоч як би сильно мені не хотілося цього визнавати, але равіолі були надзвичайно смачними…

У пекарні я засиділася допізна. На вулиці вже встигло стемніти. Я накинула на себе куртку та востаннє перевірила приміщення і кухню. Коли переконалася, що усі прилади вимкнені, то нарешті вимкнула світло і вийшла на вулицю.

Я здригнулася, коли неприємний вітер подув мені просто в обличчя. Десь вдалині пролунав грім. Отже, зовсім скоро розпочнеться злива. Мені хотілося встигнути потрапити додому до того, як піде дощ. Я витягнула свій телефон та спробувала замовити таксі. Як на зло, ніхто не приймав мого замовлення. Я почала нервувати, адже грім вдарив уже ближче.

— Підвезти? — почула неподалік знайомий чоловічий голос.

Я здригнулася, а коли повернула голову вбік, то побачила Платона, що стояв біля свого автомобіля. Він наче уже збирався сісти у нього, але в останній момент помітив мене.

— Ні, я… Я чекаю таксі! — відповіла достатньо голосно.

— Сьогодні субота, — додав він, озираючись довкола. — Таксі в такий час нелегко спіймати.

Я стиснула губи, благаючи, щоб бодай якийсь водій прийняв мій запит.

— То що скажеш? — нетерпляче спитав Платон.

— Я не сідаю в автомобілі до незнайомців, — буркнула я.

Платон раптом розсміявся. А я тим часом обійняла себе руками, ніби захищаючись. Цей сміх, хоч і не здавався глузливим, але все ж ображав мене.

— Думаю, ми вже давно перетнули межу незнайомців, – ствердив Платон.

— Малознайомих це теж стосується!

Я відчула, як волога крапля впала мені на чоло. У цей момент я готова була проклинати все на світі.

— Як знаєш. Але я гадаю, що нам варто поговорити.

— Перепрошую? – перепитала я, піднявши одну брову. — Про що нам розмовляти?

— Про тебе, – відповів він так просто. — Я хочу знати більше про жінку, з якою починає зближуватися моя донька. Захищати її — це мій обовʼязок.

— І ви думаєте, що її доведеться захищати від мене? - мій голос звучав здивовано та водночас обурено.

— Я не знаю, — тихо прошепотів чоловік.

Він потягнувся до дверцят з боку пасажирського сидіння, а тоді відчинив їх. Я напружилася, обійнявши себе обома руками ще сильніше. Дощ щоразу ставав сильнішим, і не помічати краплі було неможливо.

— Ну, ти йдеш? — Платон з очікуванням витріщився на мене. — Я не збираюся мокнути під дощем.

Я завагалася, мої ноги затремтіли. Чи можу я довіряти йому настільки, щоб сісти до нього в автомобіль? Але я бачила, як лагідно він поводився з Євою. Я не могла довіряти йому на сто відсотків, але щось мені підказувало, що він не спробує скривдити мене.

— Гаразд, — тихо сказала я та на тремтливих ногах попрямувала до його автомобіля.