Розділ 3

Таміла

Самотність не вбивала мене, ні. Вона вже давно стала моєю найліпшою подругою. Я подумки говорила з нею, тужила, ділилася своїм болем. Ніхто не міг зрозуміти мене краще, аніж я сама. Але буває, що товсті вибудовані стіни тріщать. Сьогодні, мабуть, пішла одна тріщина.

Я обережно провела пальцями по браслеті, який мені подарувала Єва. Це було неочікувано. Я навіть не знала, як мені реагувати. Але зараз, дивлячись на нього, я розуміла, що мені треба повернути їй цю річ.

Я завжди уникала дітей, бо спілкування з ними відкривало болючі рани. Навіть від одного погляду на вагітних жінок чи щасливих мам у мене стискалося серце. Я не могла підпустити до себе ту дівчинку. До того ж вона донька Платона. Хоч я й не помітила на його пальці обручку, очевидно, що у нього є дружина, а у Єви — мама. Я зітхнула, стягнула з руки браслет і відклала його на тумбочку поряд. Тоді я вимкнула лампочку біля ліжка та вляглася спати. Тільки заснути мені чомусь ніяк не вдавалося…

Мені подобався цей лавандовий колір, тож я ще раз обійшла приміщення пекарні, милуючись своєю роботою. Мені навіть вдалося пофарбувати стіну без помітних пасів. Інші я стіни я вирішила залишити бежевими для контрасту. Для початку все йшло не так вже і погано. Тепер черга була за стільцями, які я теж вирішила пофарбувати у трохи світліший тон, аніж стіни. Якщо фарба для стін майже не мала запаху, то різкий аромат емалі я відчула, як тільки відкрила банку.

На щастя, сьогодні на вулиці було не так холодно. Відсутність дощу та вітру дозволила мені винести декілька стільців з пекарні та почати фарбувати їх там. Я намагалася не зважати на той шум, що доносився з сусіднього приміщення. І щоб повністю прибрати його, я всунула у вуха навушники та ввімкнула собі спокійну музику. Я активно водила пензликом по деревʼяному стільці, як раптом відчула, що хтось обережно штовхнув мене в плече.

Я здригнулася з несподіванки та різко розвернулася. Через те, що я сиділа навпочіпки, моє обличчя опинилося на рівні яскравих зелених очей.

— Привіт, — сказала я, виймаючи навушники з вух. — Ти мене налякала.

Я видихнула, не знаючи, як почати цю складну розмову. Єва з усмішкою дивилася на мене, а тоді пальчиками провела по своєму рожевому светрику з атласними бантиками на кишеньках.

— Мило, – прошепотіла я та спробувала усміхнутися. — Ем… Я трохи зайнята. У мене ще тринадцять таких стільців. І їх усіх потрібно пофарбувати.

Вона мило зморщила свій носик, хитаючись на пʼятках. На ній була сіра спідничка, білі колготки й червоні туфельки, за які я б у дитинстві продала душу. Єва покліпала очима, очікуючи, що я продовжу говорити. Але я не знала, про що мені взагалі говорити з нею. Та і навіщо? Мені не потрібна подруга. Та ще й така маленька.

Я відклала пензлик, зняла рукавиці, а тоді потягнулася до задньої кишені джинсів. Очі Єви зацікавлено спостерігали за мною.

— Послухай, – почала я, стискаючи в руці браслет, — ти мені подобаєшся. Ти дуже мила, гарненька і розумна. Але ти ще маленька і нічого не розумієш. Думаю, тобі не варто приходити сюди.

Вона змінилася в обличчі. Її світлі брови зійшлися, а губи стиснулися так, ніби вона от-от розплачеться.

— Хіба у тебе нема друзів? — спитала я, дивлячись їй в очі. — Упевнена, що їх дуже багато. А ще у тебе є батьки. Не думаю, що твоєму татові й мамі сподобається те, що ти проводиш свій час зі мною. Я занадто доросла для тебе, а ще зовсім не вмію ладнати з дітьми. Мені шкода, але…

Я взяла у руку її маленьку долоньку та вклала туди браслет, який вона мені вчора подарувала.

— Краще віддай його комусь, хто захоче бути твоїм другом, — закінчила я. — Гаразд?

Її очі розгублено опустилися на браслет. Вона декілька секунд витріщалася на свою долоню, а тоді стиснула її в кулачок і подивилася на мене. У мене всередині все завмерло, коли я помітила в її очах сльози. Вона розвернулася, аби піти геть. Через декілька метрів Єва озирнулася, щоб кинути на мене останній ображений погляд. Після цього вона побігла вперед, а я повернулася до своєї роботи.

— Молодець, Таміло, – тихо буркнула сама до себе, надіваючи рукавиці. — Довела дитину до сліз.

Але це було необхідністю, навіть якщо після цього я почувалася паскудно. Звісно, так буде краще. Для чого мені зближуватися з чужою дитиною? Щоб завдати собі ще більше болю? Ні, дякую. Я не для цього стільки років уникала всього, що хоч якось нагадувало мені про минуле…

Через декілька годин половина стільців була пофарбована. Усі вони стояли на вулиці, щоб висохнути повністю. Мене ледь не нудило від того запаху. Я не була впевнена, що зʼїм бодай щось з того, що купила вранці в супермаркеті, але все одно вирішила спробувати.

Я сховалася на кухні, очікуючи, коли мій обід підігріється. У мене голова розклювалася, тож я заплющила очі та потерла пальцями свої скроні. Можливо, це через той їдкий запах фарби? Або моя знервованість почала тиснути на мене.

Я не одразу зрозуміла, що хтось увійшов до пекарні. Лише коли почула гучний ляскіт, то різко розплющила очі та затремтіла. Я здивовано дивилася на Платона, що стояв біля металевої кухонної стійки. Відчуття розгубленості перевершило усе обурення. Інакше я не могла пояснити того, що дозволила йому ось так без дозволу ввірватися на мою кухню.

Він кивнув головою на браслет, що тепер уже лежав на стійці. Я зітхнула і схрестила руки на грудях. Господи… Ще бракувало розбиратися з батьком, який зібрався захищати свою доньку.

— Подарунки не повертають, — твердо сказав він, не зводячи з мене погляду.

— То мені тепер приймати усе, що пропонує ваша донька? – спитала я, піднявши одну брову. — Я так розумію, вона пожалілася на мене.

— Вона не говорить, якщо ти раптом не помітила, — у його голосі було чутне відверте роздратування. – Я знайшов її засмученою та заплаканою. Вона так сильно стискала в руці цей браслет, що я ледве забрав його.

— Я не хотіла її образити, зрозуміло?

— Що ти їй сказала? — спитав Платон, примруживши очі.

Я зітхнула та підійшла до мікрохвильової печі, щоб витягнути звідти свій обід.

— Що ми не можемо бути друзями, — відповіла я, намагаючись дивитися будь-куди, але не на нього. — І щоб вона більше не приходила до мене.

— Ясно, — видихнув Платон.

Я краєм ока помітила, що він сперся ліктем до кухонної стійки.

— Хіба у неї нема друзів? — поцікавилася я.

Мабуть, через нерви у мене раптово зʼявився дикий апетит. Я не любила їсти при комусь, але Платон іти не збирався, а мій живіт уже був готовий видавати голодні звуки. Я взяла у руку виделку та поставила тарілку на єдину стійку. На щастя, він не дивився, коли я наколола шматочок курки та всунула його до рота.

— Вона дещо закрита, — сказав чоловік, опустивши погляд на свої руки. — Інші діти зазвичай ігнорують її, бо вона не розмовляє. Тому їй простіше порозумітися з дорослими. Вона любить слухати. Мабуть, Єву зацікавило те, що ти розповідала про себе.

— Як до цього ставиться її мама? — обережно спитала я.

Помітила, як зелені очі Платона глянули просто на мене. У мене наче шматок в горлі застряг, і я прокашлялася.

— У неї нема мами, – відповів він тихо. — Вона померла три роки тому.

У мене брови злетіли вверх від здивування. Раптом стало так ніяково, що я не могла й слова вимовити. Мабуть, варто поспівчувати. Але Платон випередив мене, сказавши наступне:

— Відтоді вона не розмовляє.

— Тобто… – я насупилася. — Вона вміє?

— Так, уміє. Єва пережила важку психологічну травму. Я роблю все, що в моїх силах, але прогресу нема ніякого. Звісно, ми працюватимемо над цим далі. Я впевнений, що одного дня вона заговорить. У неї насправді дуже милий голос.

Платон усміхнувся своїм думкам. Здавалося, ніби він зробив це несвідомо. Та й узагалі забув, де він і з ким. Я не могла ніяк позбутися дивного відчуття провини.

— Єва чудова дівчинка, — прошепотіла я. — Проблема не в ній, а в мені.

Наші погляди на мить зустрілися, і я опустила очі вниз, щоб він не зміг побачити більше, аніж я показувала. І їсти раптом перехотілося. До того ж цей рис виявився прісним і перевареним, а курка — сухою. Я відсунула тарілку і втомлено видихнула.

— Я теж не в захваті від цього, — заговорив Платон. — Але чомусь ти сподобалася моїй доньці. Вона вже давно не тягнулася так до когось. І точно не віддавала нікому свої браслети. А їх у неї дуже багато.

Моя рука несвідомо потягнулася до прикраси. Я задумано покрутила браслет у руці, намацуючи пальцями більші бісеринки.

— Але думаю, що ти маєш рацію, — Платон випрямився. — Я не можу змусити тебе спілкуватися з нею, якщо ти не хочеш. Та і ця її раптова привʼязаність, сподіваюсь, швидко мине.

— Так, — погодилася я з натягнутою усмішкою. — Мине.

— Цей браслет залиш собі або можеш навіть викинути. Тільки не повертай його Єві. Думаю, це образило її більше за твої слова.

Я подивилася на браслет і кивнула головою. Насправді він подобався мені. Я не памʼятаю, коли взагалі востаннє отримувала подарунки. Навіть якщо такі прості.

— І… — Платон скривився, глянувши на тарілку з моїми недоїдками. — Замов собі нормальну їжу.

Він поправив на собі піджак та попрямував до виходу з кухні. Я провела його спину своїм поглядом, задумано торкаючись пальцями браслета…

З того дня я більше не бачила Єви. Можливо, вона не приходила на роботу до Платона або просто дослухалася до мого прохання не турбувати мене.

Я намагалася переконати себе, що це на краще, але моє серце стискалося щоразу, коли я помічала дитину, схожу на неї.

Це відчувалося абсолютно неправильно, але я просто не могла боротися з цим. І все закінчилося тим, що з самого ранку я опинилася в магазині дитячих іграшок. Ні, я не навмисно пішла туди. Просто шукала рожеву тканину для декору. А тут, як виявилося, зовсім поруч був маленький магазинчик з товарами для дітей. Я завжди уникала таких місць, але з появою Єви щось змінилося.

Мою увагу привернув набір маленьких гумок для волосся. Тут ще були золотисті шпильки, блідо-рожевий метелик і блакитний гребінець з намальованою сріблястою лускою, наче хвіст русалки. Я задумано прикусила губу, відчуваючи вагання. Усередині мене велася боротьба здорового глузду і серця.

Але я таки дослухалася до серця, бо поспішала до пекарні, притискаючи до грудей набір. Сьогодні була субота, тож я сподівалася таки зустріти Єву.

Я зупинилася біля приміщення Платона та зазирнула всередину через прозору вітрину. Як завжди, чоловіки активно працювали, Платон контролював процеси, а от маленька дівчинка сиділа за столиком у куточку та знуджено малювала щось на папері. Мабуть, вона відчула мій погляд на собі, бо підняла голову до вітрини. Її очі розширилися від здивування, а на обличчі зʼявилася схвильована усмішка. Я усміхнулася їй у відповідь, а тоді штовхнула двері та увійшла всередину.