Розділ 2

Платон

— Доведеться провести нову каналізацію, — сказав Павло, показуючи пальцем на креслення у моїх руках. — Ми розкопали яму, вибили фундамент, щоб побачити все на власні очі. Стан жахливий. Було б простіше провести трубу ось тут, – він провів лінію на плані, що доходила до сусіднього приміщення, — а тоді обʼєднати вихід з пекарнею. Але ми не можемо цього зробити без дозволу власниці.

— Вона не погодиться, – сказав я. Це було надто очевидно. — Тоді починайте працювати над новим відведенням.

— Ти ж розумієш, що це займе більше часу, — уточнив Павло. — І витрати будуть чималі.

— Нехай. Працюйте!

Ці витрати ніяк не зашкодили б моєму бізнесу. За стільки років ведення своєї справи я чудово розумів, що завжди щось несподівано вилазить. Я врахував це, коли брався за нове приміщення. Звісно, пасувало б отримати ту невелику пекарню. Це дозволило б нам зробити більший заклад з додатковою залою. Я два роки намагався викупити приміщення в старої. Вона відмовлялася, але її діти явно були не проти. Тільки тепер невідомо звідки зʼявилася та внучка. А з нею, як виявилося, домовитися неможливо.

Я видихнув і відступив, слідкуючи за роботою. Це приміщення було в жахливому стані, тож ми починали буквально з самого початку. Визнаю, за цей час ми могли зробити значно більше, але я відтягував, бо чомусь був упевнений, що мені вдасться викупити пекарню. Я пропонував за неї величезні гроші, але Роза Дмитрівна не погодилася. Це була справа усього її життя, хоча й зовсім не прибуткова. Я міг зрозуміти її небажання продавати, а от цю внучку я не розумів зовсім.

Нічого… Я пізніше розберуся з нею.

Я повернув голову вбік та завмер, коли за столиком, де ще декілька хвилин тому сиділа моя донька, не було нікого. Тут лише валялися олівці та якась розмальовка.

— Хтось бачив Єву? — голосно спитав я.

Усі повернули голови до мене і заперечливо похитали ними.

— Не треба було брати її сюди, — тихо пробурмотів.

Мама пообіцяла сьогодні побути з нею, але в останній момент зателефонувала та повідомила, що захворіла. Звісно, ніхто не хотів наражати дитину, тож я вирішив взяти Єву з собою. Зазвичай вона була слухняною. Завжди тихо малювала собі в куточку, не заважала. Я й гадки не мав, що вона захоче піти кудись.

Груди стиснуло від хвилювання. Я вибіг на вулицю та одразу ж провів поглядом дорогу. Єва знала основні правила: переходити тільки на зелене світло, йти на пішохідному переході, озиратися в обидва боки на наявність автомобілів… Але вона була ще такою маленькою. Я не дозволяв їй переходити дорогу самостійно, лише тримаючись за мою руку. Вона б не ослухалася. Отже, вона десь близько.

Я пройшов трохи далі та зупинився, коли помітив, що двері до пекарні були відчинені. Мені не дуже хотілося знову зустрічатися з тією «власницею», але я мусив перевірити. Хоча навіщо Єві іти туди? Як батько, що хвилювався за свою доньку, я переглядав будь-які варіанти.

Я піднявся сходами до дверей та зупинився на порозі. Мій погляд одразу ж спіймав яскраве червоне пальто. Я відчув полегшення в грудях, адже Єва була тут. Вона сиділа на маленькому стільчику, розмахуючи ногами. Таміла тим часом розмішувала фарбу у відрі.

— Тобі подобається колір? — спитала вона.

Єва випрямилася, щоб зазирнути у відро. Вона на секунду відкрила рота, а тоді з усмішкою кивнула. Їй не просто сподобалося. Вона була у захваті. За три роки я читав її емоції, наче вона говорила зі мною. Але вона не говорила. За цей час з неї не вирвалося ні звуку. Вона тільки інколи могла сміятися чи плакати. Єва вміла говорити. Просто чомусь мовчала після того, що сталося.

— Мені теж подобається, — сказала Таміла, набираючи фарбу на валик. — Але це буде наш секрет, бо насправді я ненавиджу рожевий. Хоча… — вона провела валиком по стіні, вивчаючи колір. — Він ближче до лавандового. Теж не зовсім у моєму стилі, але мені захотілося чогось романтичного. Не знаю. Чомусь бачу це місце саме таким. Знаєш, інколи треба боротися з цим відчуттям ненависті. Особливо до такої дрібниці, як колір.

Я не бачив цього, але був упевнений, що Таміла закотила очі. Вона піднялася на ноги, щоб дофарбувати частину стіни трохи вище. Чесно кажучи, я ніколи не бачив, щоб цим займалися жінки. Я й сам ніколи не займався фарбуванням стін. Для цього у мене була своя бригада. Таміла провела валиком вверх, і краплини фарби потрапили на її блакитну сорочку. Та вона не зважала на це, продовжуючи фарбувати.

— Я вісім років прожила у Франції, — заговорила вона. — Не лише в Парижі. Просто усім здається, що Франція славиться тільки Парижем та Ейфелевою вежею, але це далеко не так. Розпочинала я у школі кондитерів, а потім працювала у різних закладах. Я обрала для себе спокійне неметушливе місто, де в місцевій кондитерській випікала свої фірмові круасани з мигдальною начинкою. А ще сінабони. Боже, я не встигала їх пекти! Люди приходили та розбирали булочки так швидко, що я почала навмисно виходити на роботу на дві години раніше, щоб усе встигнути. Тому, коли я нарешті відкрию цю пекарню, сінабони будуть найпершими у меню. А ти коли-небудь куштувала їх? – Таміла глянула на Єву, а та похитала головою. Я не міг не помітити з яким захватом моя донька дивилася на цю дівчину. — Це неподобство! Тобі обовʼязково треба скуштувати. Ох, якби не ці стіни, то я б уже побігла готувати їх для тебе.

— Боюся, не вийде, — заговорив я.

Таміла підстрибнула від несподіванки та налякано подивилася на мене. Вона навіть не здогадувалася, що я уже довгий час стою тут і спостерігаю за ними. Мій погляд знайшов зелені очі Єви, яка широко усміхнулася мені.

— У неї алергія на корицю, — пояснив я та підійшов ближче. Я присів біля своєї доньки. — Що ти тут робиш, Єво? Хіба я не казав тобі не відходити? Не встиг відвернутися, а ти вже кудись зникла.

Вона невинно покліпала очима, як робила завжди, коли я злився. Але я ніколи не міг на неї злитися. Єва була усім моїм світом, моєю кровинкою, без якої я не уявляв свого життя. Моя маленька дівчинка, заради якої я був готовий на все.

— Нам час іти, сонечко, — сказав я, поклавши свої долоні на її плечі. — Ходімо!

— То… — почувся розгублений голос Таміли. — То вона…

— Моя донька, — закінчив замість неї я.

Можливо, вона не помітила, але я встиг зауважити, що сірі очі Таміли мигцем опустилися на мою праву руку. Я не носив обручки. Я ось уже три роки був удівцем та батьком-одинаком. Хтось співчував, хтось захоплювався. А мені було все одно на думку інших. Для мене мала значення лише моя Єва.

— Ходімо, — лагідніше повторив я та взяв її за руку. — На нас чекає Тамара Вікторівна.

Її маленький носик зморщився, губки стиснулися. Я знав, що їй не подобається відвідувати дитячого психолога, але це було необхідністю відтоді, як вона замовкла. Наївно було сподіватися, що це допоможе і вона раптом знову почне говорити, але я сподівався. Як і будь-який батько, я не втрачав надії.

Вона сповзла зі стільчика, і я уже зібрався повести її до виходу, як дівчинка раптом сильніше стиснула мою руку, ніби хотіла зупинити.

— Що? — спитав я, дивлячись на неї зверху вниз.

Вільною рукою вона полізла в кишеню моїх штанів і витягнула звідти один з тих її улюблених браслетиків, які вона змушувала купувати їй щоразу, коли ми проходили повз прилавок. Цей з рожевого бісеру вона захотіла сьогодні вранці.

— Допомогти тобі надіти його?

Але вона заперечливо похитала головою, відпустила мою руку та підбігла до Таміли. Усередині все завмерло, коли я побачив, як вона наділа браслет на її запʼястя. Не знаю, що я відчував у цей момент. Мене наче розізлило те, що Єва так швидко зблизилася з Тамілою. Але водночас це вражало.

— Ого! — здивувалася дівчина, покрутивши своєю рукою. — Це… Це дуже неочікувано. Дякую, Єво. — Таміла усміхнулася, коли моя донька захоплено дивилася на неї. — Принаймні тепер я знаю твоє імʼя.

Мій погляд опустився на її ніжки. Єва ледь підстрибувала на місці.
Водночас її пальчики тремтіли, ніби вона боролася з бажанням обійняти Тамілу.

— Єво, — звернувся я до того, як вона встигла б це зробити , — нам уже час. Попрощайся зі… своєю новою подругою.

Вона помахала рукою, а тоді підбігла до мене. Не роздумуючи, я спіймав її на руки. Ще бракувало, щоб вона знову втекла. На мить я озирнувся назад, зауважуючи максимально розгублений погляд Таміли. Мені не хотілося нічого казати їй. Я був розгублений не менше, тому мовчки попрямував до виходу. Єва продовжувала усміхатися та оглядатися назад навіть коли ми вийшли на вулицю. Я не памʼятаю, коли востаннє бачив її такою захопленою кимось. Вона любила Олександру — дружину мого близького друга. Але віддати комусь свій новенький браслет? Це на неї зовсім несхоже…

— Отже, ви думаєте, що вона зробила це, бо та дівчина говорила з нею? — Тамара Вікторівна уважно дивилася на мене, піднявши одну брову.

Мій погляд мигцем спіймав Єву, що сиділа в сусідній кімнаті та малювала з помічницею Тамари Вікторівни.

— Я теж говорю з нею, — сказав я. — Я постійно говорю з нею. Розпитую, як минув її день, що вона робила…

— Чи розповідаєте ви їй про себе? — уточнила жінка.

Я спантеличено замовк і задумався, намагаючись пригадати.

— Інколи я ділюся тим, що відбувається на роботі. Але Єва не дуже зацікавлена у цьому. А моє життя буквально складається з роботи.

— Може, та дівчина сподобалася їй, бо вона не розпитувала у неї нічого, а просто розповідала щось про себе. Для Єви це в новинку. І думаю, їй справді було цікаво слухати.

— Можливо, — зітхнув я. — Не знаю.

— Чи знайомили ви доньку з іншими своїми жінками?

Мої брови злетіли вверх від здивування. Я не очікував такого підступного запитання.

— У мене не було інших жінок після смерті дружини, — відповів я та прочистив горло. — Якщо ви маєте на увазі саме серйозні стосунки.

Тамара Вікторівна примружила очі, уважно вивчаючи мене своїм поглядом. Звісно, у мене був секс. Це була звичайна фізична потреба, яку я інколи покривав жінками на одну ніч. Я не почувався залежним від сексу, тож міг обходитися без нього місяцями. Але я все ще був чоловіком, який міг збуджуватися. А от стосунків у мене в планах не було. Я не хотів повʼязувати себе з кимось, тому зазвичай тримав дистанцію з усіма потенційними варіантами. До того ж у мене була Єва, яка потребувала уваги та допомоги. Я не міг привести додому незнайому їй жінку, залишати її з нею. Єва не говорила. Вона не змогла б навіть розповісти мені, якби її раптом образили.

— У неї є я, — твердо сказав, стискаючи руки перед собою. — Ми чудово живемо удвох.

— Їй потрібна мати.

— Її мати померла. Ніхто не зможе замінити її.

— Це так, але…

— Але? — нетерпляче спитав я.

— Її зацікавленість у новому знайомстві — це перший крок до прогресу. Можливо, їй необхідно знайти якогось друга. Я розумію. Ви обоє дуже близькі, але не обмежуйте її бажання поспілкуватися ще з кимось. Навіть якщо це спілкування одностороннє.

Я знову спіймав поглядом Єву. Вона була дивовижною та розумною дівчинкою, яка напрочуд добре розбиралася у людях. Не знаю, що Єва відчула, спілкуючись з Тамілою, але вона їй сподобалася. А це означало, що я не зможу відбити у неї бажання пізнати її ближче. Та і чи був у цьому сенс? Можливо, Тамара Вікторівна має рацію? Може, це справді незначний, але все ж прогрес? Але була одна проблема: я не довіряв нікому, якщо це стосувалося моєї доньки.