Розділ 1

— Нова власниця, — тихо повторив він, ковзаючи зацікавленим поглядом по моєму тілу. — Сюрприз-сюрприз.

— Угу, — я подарувала йому ввічливу, але натягнуту усмішку. – А ви власне…

— Платон, – представився він і простягнув мені свою руку. — Платон Тимковський.

Мій погляд опустився на його широку долоню, що висіла у повітрі. Я не хотіла торкатися його. Одна думка про це викликала у мені тремор. Довелося неабияк зібратися, щоб наважитися потиснути йому руку.

— Таміла Ульянченко, – сказала я і швидко забрала свою руку.

Цей дотик тривав усього секунду, але цього вистачило, щоб моя долоня спітніла від хвилювання. Я непомітно витерла її об цупку тканину пальта.

— Я так розумію, що Роза Дмитрівна була вашою родичкою, — заговорив чоловік.

— Бабуся.

— Співчуваю вашій втраті. Мабуть, ви були близькі.

– Дякую, – тихо буркнула я та відвернула голову вбік.

Вітер розвіював моє світле волосся, тож я похапцем заправила передні пасма собі за вуха.

— У нас з нею була запланована одна ділова угода, – продовжив він.

Я примружила очі та косо зиркнула на нього. Він не був схожий на робочого у цих класичних чорних штанах і світло-коричневому пальті. Мені досить швидко вдалося скласти два плюс два.

— Точніше… — Платон прочистив горло. — Вона трохи вагалася, але її діти були не проти. Думаю, ви розумієте про що я.

— Отже, ви той зарозумілий ресторатор, який бажає викупити пекарню?

– Зарозумілий? — перепитав він, насупившись.

— Так відгукувалася про вас моя бабуся, — пояснила я. — А ще вона наголошувала, щоб я не продавала вам нашу пекарню.

Я окинула його оком з ніг до голови та скривилася. Занадто самовпевнений, занадто пихатий, занадто рішучий та незаперечний.

— Тепер зрозуміло чому, — не стрималася я.

Його погляд став жорсткішим, ніби я його роздратувала. І на мить я напружилася, сильніше стискаючи пальцями свої руки вище ліктів. Я ніколи не говорила так з чоловіками. Я узагалі з ними не говорила. Але уся ця ситуація змушувала мене бути сильною та різкою, тож я вирішила говорити правду у вічі.

— Ви справді вважаєте, що доречно зараз переходити на особистості? — спитав він, всунувши одну руку в кишеню штанів.

— А ви справді вважаєте, що ось це все – ваше? — огризнулася я.

Він зітхнув і провів поглядом вздовж вулиці. Потім чоловік знову глянув на мене, а тоді кивнув головою:

— Ходіть зі мною!

Я завагалася, коли він розвернувся та почав переходити дорогу, озираючись в обидва боки. З моїх вуст вирвався втомлений видих. Я закотила очі, тупнула ногою і поспішила за ним. Чоловік зупинився на вулиці навпроти. Він звернув убік і пройшов трохи вперед. Мої підбори плуталися у бруківці, але я намагалася йти швидко і впевнено.

— Отже… — Платон зупинився, і я завмерла за декілька кроків від нього. Він махнув у кінець вулиці, де красувалася розкішна вивіска дорогого ресторану, а на терасі була повна посадка людей. – Це один з моїх найпопулярніших ресторанів. Далі — кавʼярня, де подають найсмачнішу каву в усьому місці. Щоранку тут черги, бо неподалік офіси й всі працівники проводять свої ранки перед роботою в цьому місці. Потім крамничка з органічними продуктами. І нарешті приміщення, яке ми готуємо для затишного кафе. Це міг бути ще один великий ресторан, але нам бракує місця, бо по сусідству знаходиться абсолютно неприбуткова, неприваблива і непримітна пекарня.

— Ого! — буркнула я здивовано.

— Вибачте, якщо це було занадто чесно, — додав він, глянувши на мене. — Майже вся будівля зайнята моєю мережею закладів. Популярних, а головне — прибуткових закладів. І ця пекарня, на мою скромну думку, сюди абсолютно не вписується.

— Коли ви зробили тут свій перший ресторан? – спитала я, зацікавлено схиливши голову набік.

— Пʼять років тому, — відповів він і похитав головою, ніби намагався зрозуміти до чого я веду.

— Пʼять років тому, — повторила я. — А цій пекарні двадцять років. Колись це було найулюбленішим місцем усіх місцевих жителів, де свіжоспечений хліб та булочки розбирали у перші години! А тут була перукарня! — я показала рукою на місце, де тепер була його крамничка. — Далі — мініготель, з якого ви зробили свій топовий ресторан. Можливо, вам і вдалося викупити усі ці приміщення, але своє я вам не віддам.

Він втомлено стиснув пальці на переніссі та похитав головою.

— Ви намагаєтеся збити вищу ціну, чи що? — Платон покосився на мене. — Інакше я не розумію навіщо так виносити мені мозок стільки часу.

— Що? — здивувалася я.

— Гаразд, – зрештою він кивнув та повернув голову так, щоб я бачила його обличчя. — Скільки?

Я розгублено дивилася на нього, а мої брови запитально зійшлися докупи.

— Не зрозуміла, – тихо сказала.

— Скільки ти хочеш за свою… пекарню?

Я не могла не помітити, з якою насмішкою він це сказав. Наче «Вікторія» і близько не стояла поруч з його рестораном. Але це переконало мене у його цинізмі, бо там, де він бачив лише гроші, я бачила красиву, але трагічну історію своїх рідних, увіковічену в цьому місці.

— Вона не продається, — твердо сказала я, здійнявши голову вверх. — Це моє останнє слово.

— Як знаєш, — Платон криво посміхнувся. — Звісно, ти можеш погратися в круту власницю пекарні. Ти навіть можеш спробувати змінити її на свій смак. Але подивимося, як ти заспіваєш, коли твоя справа замість прибутку почне давати тобі збитки. Кінець цієї пекарні неминучий, і зовсім скоро ти це побачиш.

— Намагаєтеся мене залякати? — спитала я, знервовано сіпнувши бровою вверх.

— Усього лише попереджаю. Рано чи пізно ти продаси її. У тебе не залишиться іншого вибору. Але поки ти можеш намагатися щось змінити. Я залюбки поспостерігаю. Мені й так нікуди спішити.

— От і домовилися! – сказала я, фальшиво посміхаючись.

— Успіхів! – кинув він, махнувши рукою на прощання.

Я провела його сердитим поглядом, мало не пропалюючи йому спину. У мене в планах не було залишатися тут і керувати пекарнею. Я навіть не збиралася продовжувати справу бабусі, але тепер це стало надто особистим і надто принциповим. У мене зʼявився дикий азарт та бажання конкуренції. Я хотіла взути Платона Тимковського і показати йому, що він не завжди має рацію.

Ну що ж, скоро зустрінемося, колего…

На одну ніч я залишилася в маєтку, але вже перебувала у пошуках житла для себе. Я не могла прогнати маму та тітку з її дітьми. Та і жити з їхніми осудливими поглядами мені не хотілося. Бабуся дуже нерозсудливо вчинила, коли вирішила залишити усе мені.

З самого ранку я приїхала до пекарні, щоб оглянути все та визначитися з тим, що робити далі. Пекарня була невеличкою з маленькими квадратними столиками та деревʼяними стільцями. По центру стояла вітрина, кавова машина та місце для приймання замовлень. Бічні двері вели до невеликої кухні з металевими стійками та духовими шафами. Також тут була комірчина з продуктами та холодильниками.

Кондитерська була максимально простою з цими мереживними скатертинами на столах і бежевими стінами, але водночас дуже затишною. Усе так, як я памʼятала, до найменших деталей. Бракувало лише бабусі з її фірмовими булочками. Я зітхнула, розуміючи, що стіни тут уже давно не фарбувалися. Декуди пожовтіли кути, а також я помітила плями, мабуть, від колись пролитої кави. Я ніколи не була прихильницею яскравих відтінків, але тут мені бракувало кольорів. «Вікторія» мала свою романтичну історію, а тут цієї романтики здавалося недостатньо. Що ж, напевно, варто почати саме зі стін…

Я ввімкнула собі мелодійну музику й почала складати стільці та столи в одному кутку. Самій досить важко було робити це, але я звикла працювати без чиєїсь допомоги. Спочатку все йшло чудово: я відсунула всі столи, склала стільці, помила підлогу та витерла пилюку зі стін. А потім крізь мою мелодійну музику почулося дратівливе свердління. Я закотила очі та, стиснувши зуби, почала працювати далі.

Можливо, причиною відсутності клієнтів було ось це? Може, ніхто не захотів залишатися тут, бо за стінкою безупинно довбали? Але я не могла виставляти претензії, адже «Вікторія» теж перебувала на стадії ремонту. Та, присягаюся, я змушу їх заткнутися, коли нарешті відкрию оновлену пекарню.

Ці звуки добивали мене. Я уже відчувала, як скрегочуть мої зуби. Тепер мені необхідно було купити акрилову фарбу для стін, валик, пензлики та колір, з яким я досі не визначилася. В інтернеті я досить швидко дізналася, що тут неподалік є будівельний магазин. Я накинула на плечі куртку та вийшла з пекарні. Мою увагу привернули робітники, що стояли перед фасадом сусіднього приміщення. І серед них, звісно, був Платон. Він щось розмахував руками, тикаючи у креслення. Я примружила очі, оглянувши його з ніг до голови. Сьогодні на ньому було сіре кашемірове пальто, з-під якого виднілася білосніжна сорочка, чорні ідеально випрасовані штани й до блиску натерті туфлі. Здавалося, там не було ні найменшої пилинки. Очевидно, що він навіть пальцем не вдарив, щоб зробити щось. Він тільки віддавав накази. А скільки пихи в одному вигляді.