Пролог

Моя млосна голубка. Моя маленька солодка дівчинка з рожевими щічками. Моя улюблена внученька… Я пишу тобі цього листа через біль і втому. Цей артрит вбиває мене. Пробач за чесність. Я повільно згасаю та розумію, що мій час відходити невпинно наближається. Знаю, я обіцяла тобі прожити до ста років, щоб ще встигнути поняньчитися з твоїми діточками. Боюся, не встигну… Хотілося б мені прилетіти до тебе, міцно обійняти, вдихнути медовий запах твого волосся. Але я вже стара і квола. Твоя мама, тітка, дядько з дружиною та й решта моїх онуків і правнуків лише й чекають моєї смерті. Мабуть, щоранку прокидаються з надією, що я заснула вічним сном. Що ж, сонечко, я й сама не проти вже відпочити, зустрітися зі своїм любим Віктором. Він, напевно, втомився стільки років чекати на мене.

Пальці болять уже тримати ручку та писати, але тільки тобі я можу довіряти. Моя «Вікторія» — моя маленька дитина, яку в мене хочуть відібрати. Я відкрила нашу кондитерську задовго після смерті твого дідуся як спогад про найкращі моменти нашого кохання. І вони планують відібрати ці спогади у мене. Чекають моєї смерті, щоб продати її тому зарозумілому ресторатору, який готовий віддати за неї мільйони. Але «Вікторія» — це не про гроші. Це «Віктор» і «Я». Це наше життя, яке нам не судилося прожити разом. Я прошу тебе, єдина моя, не дай їм продати пекарню, не руйнуй мої спогади та нашу історію. Я віддаю тобі свою спадщину, бо знаю, що тільки ти зможеш її зберегти.

Мені досі шкода, що я не вберегла тебе тоді, не захистила. У мене серце розривається щоразу, коли я думаю про це. Тобі довелося втекти, і я чудово розумію, як сильно ти боїшся повернутися. Я не ображуся, якщо ти не приймеш мій подарунок. Але я буду щаслива (вже на тому світі), якщо ти відпустиш усі свої страхи та повернешся додому.

Моя голубко, міцно обіймаю тебе та цілую, уявляючи ніжний смак твоїх фірмових круасанів з мигдалем. Сподіваюся, колись мені ще вдасться скуштувати їх. Бережи себе!

Твоя бабуся Роза.
 

Я склала лист учетверо та кинула його в сумочку. Похапцем витерла пальцями мокрі від сліз щоки та стерлася чолом до ілюмінатора. З висоти пташиного польоту небо здавалося яскравішим, аніж зазвичай.

Вісім років… Вісім років я не була вдома, проживаючи своє спокійне тихе життя у Франції. Мені подобалося бути чужинкою, невидимкою, яку ніхто не помічав. Люди куштували мої незвичайні десерти, залишаючи захопливі коментарі, але ніколи не бачили мене. Я так захотіла. Мені подобалося ховатися у своїй мушлі. Життя було одноманітним: випікання на роботі, випікання удома та самотні вечори за переглядами фільмів, де кохання показували чимось прекрасним. Але я знала, що насправді нічого прекрасного в цьому нема. Колись моє уявлення про кохання жорстоко зламали. Я дізналася, що це рожеве почуття може бути болючим. І ні, я більше не плакала через це. Я закамʼяніла, як і моє понівечене серце…

Я не хотіла повертатися, але бабуся не залишила мені вибору. Якщо вона написала правду в листі, то я повинна поспішити, щоб встигнути зустрітися з нею та відмовити її заповідати пекарню мені. Так, я безмежно любила свою бабусю, бо тільки вона не відвернулася від мене, коли це все сталося. Але вона так багато не знала. Причина мого небажання повертатися була не в страху. Я вже давно не боялася. Я просто розуміла, що у цьому місці моє камʼяне серце почне давати тріщини. А я так сильно втомилася від болю, що розривав зсередини. Я не хотіла відчувати нічого.

Я окинула поглядом великий маєток, який колись давно належав моєму дідусю. На жаль, він трагічно загинув ще коли моя мама була малою. Я ніколи не бачила його, не знала. Але бабуся завжди розповідала, що він був надзвичайним чоловіком. Їй же у віці тридцяти років довелося самій ростити трьох дітей. Але вона була майстерною пекаркою. Її хліб був найсмачнішим у місті, тож під цим маєтком часто стояла черга. Фізичну кондитерську-пекарню бабуся відкрила уже тоді, коли я народилася. Вона довго вагалася, але бажання зберегти памʼять про свого чоловіка перевершило будь-які сумніви.

— Та… Таміла? — почулося неподалік.

Я повернула голову вправо та побачила біля сходів молоду дівчину з густим чорним волоссям до плечей. Я звузила очі, намагаючись відшукати в ній знайомі риси. Але в цій вродливій дівчині неможливо було не впізнати Рити — моєї двоюрідної сестри.

— Привіт, – сказала я та спробувала усміхнутися. — Як справи?

Її темні очі пройшлися моїм тілом з ніг до голови. На мені було довге чорне пальто та чоботи на невисоких підборах. Я завжди була непримітною — сіра миша, на яку ніколи ніхто не звертав уваги. Ідеально.

— Нормально, — пробурмотіла вона. Її густі брови зійшлися, утворюючи зморшку. — Як ти дізналася?

Я запитально похитала головою. Але Рита чомусь мовчала. Вона витріщалася на мене так, ніби я була привидом.

— Я хотіла поговорити з бабусею, — заговорила я, підіймаючись сходами до вхідних дверей. — Вона у себе?

Цього разу Рита роззявила рота, провівши мене поглядом. Я не розуміла, що з нею відбувається. Так, ми не бачилися вісім років, але така реакція на мою появу здалася мені дивною.

Але справжній сюрприз чекав на мене в будинку, коли я побачила у вітальні збори усієї родини. Мої очі бігали від двоюрідних братів та сестер до тітки та дядька. І нарешті погляд зупинився на мамі. Ми не спілкувалися. Не тому, що я поїхала, ні. А через те, що я її ненавиділа.

— Ого! – почувся чийсь здивований голос.

Мама звела погляд на мене і зблідла. Її очі збільшилися майже вдвічі від здивування. Вона сперлася до ручок крісла та почала підійматися.

— Що тут відбувається? – спитала я, оглядаючи усіх присутніх.

— А нам якраз прочитали заповіт, — пробурмотів мій дядько. — І головна зірка тут як тут.

— Який заповіт?

І тільки тоді я помітила, що вони усі в чорному…

— Це несправедливо! – сказала я, витираючи пальцями скупу сльозу, що потекла по моїй щоці. — Ви мали мені сказати!

— Хто мав говорити з тобою, якщо ти ні з ким не спілкувалася весь цей час?! — буркнула мама. — Я й гадки не мала, що ти захочеш приїхати.

— Звісно, я б приїхала! Це була моя бабуся.

Я не могла повірити, що стою перед свіжою могилою своєї бабусі. Той лист прийшов мені ще два тижні тому, але я була така заклопотана, що тільки тепер змогла вирватися. А бабуся, виявляється, вже три дні як мертва.

— Ти знала, що вона усе залишила тобі? — спитала мама. — Маєток, пекарню… І що тепер? Виженеш мене на вулицю?

— Не збираюся я тебе виганяти, — втомлено сказала я. — А пекарня…

Я не знала, що робити з нею. Залишатися тут не могла, але і продавати не хотіла. Контролювати все з іншої країни я не зможу. Я планувала переконати бабусю віддати спадщину комусь іншому. У неї троє дітей і пʼятеро внуків. Я не очікувала, що вона віддасть абсолютно все мені.

— Послухай, — почала мама, коли ми йшли з кладовища, — є один чоловік. Дуже хороший чоловік. Він відомий шеф-кухар, у якого велика мережа ресторанів та інших гастрозакладів. Він уже давно заглядається на нашу пекарню.

— Чому це? – поцікавилася я.

— Бо вона займає вигідну частину вулиці, де знаходиться його мережа закладів, – відповіла мама. — Скажімо, «Вікторія» не вписується у загальний концепт його ресторанів.

– Тоді чому він хоче її купити? – спитала я, глянувши на маму. — Щоб перетворити на свій концепт, чи не так? Повний ребрендинг. Щоб вписалася у його мережу.

— У твоїх же інтересах продати йому кондитерську, — сказала вона, здається, втомлено. — Ти не будеш нею займатися, а ми…

— А ви залюбки її продасте, – буркнула я. — Скільки він готовий дати за неї?

— Більше, аніж будь-хто інший. Він все одно її викупить, Таміло. Даремно опиратися. І якщо казати відверто, то з тієї пекарні дохід мізерний. Ця справа ніколи не була прибутковою і куди вигідніше продати її, поки нею цікавляться.

— Як ти можеш таке казати? – обурилася я. — Ця пекарня створена на честь твого батька.

— Я не знала свого батька.

Я розчаровано похитала головою. Моя мама завжди шукала в усьому вигоду. Вона була надто жорстокою, навіть до мене.

— Я думала, що ти змінилася, мамо. Але зараз дивлюся на тебе і розумію, чому увесь цей час не спілкувалася з тобою.

— Не будь дурепою, Таміло.

Я витягнула свій телефон і почала шукати для себе таксі.

— Я зараз поїду до пекарні та подивлюся, як там справи, — сказала я.

— Подивись, – мама закивала головою. – Тобі вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що я маю на увазі.

Та я не побачила нічого жахливого. Це була непримітна, але затишна пекарня на розі. Я дивилася на неї з вулиці навпроти й відверто милувалася. Вона повертала мене в дитинство і хороші спогади. Тут було добре і завжди пахло свіжими бабусиними булочками з маком. А ще медом. Не знаю чому, але всередині мені завжди пахло медом, хоча бабуся ніколи не використовувала його у своїй випічці.

Так, тут бракувало деталей. Наприклад, квітів. Я б оздобила все зверху до низу квітами, що плелися б по вітрині. А ще я поставила б на вулиці маленькі столики, стільчики. І змінила б вітрину. Додала б більше кольорів…

Політ моєї фантазії перервав дратівливий звук свердління. Здавалося, що моя голова зараз вибухне. Я здригнулася та швидко поспішила туди, адже у сусідньому приміщенні, як виявилося, проводяться ремонтні роботи. Я ахнула, коли помітила що бруківку розібрали, а натомість викопали яму. Якийсь чоловік у тій ямі намагався просвердлити діру у фундаменті.

— Що… Що тут відбувається? — голосно спитала я, перекрикуючи огидний звук.

Усі працівники завмерли та повернули голови в мій бік. Я трохи напружилася від такої кількості поглядів, але досить швидко взяла себе в руки.

— Ви лізете на чужу територію! – обурилася я, показуючи межу пекарні. – Ось тут кінець! А ви залізли аж сюди.

— Ми працюємо за планом, — озвався якийсь чоловік. — Це ще наша територія. А взагалі скоро тут усе буде наше.

— Перепрошую? — здивувалася я.

Але він проігнорував мене та махнув рукою чоловіку, що досі стояв у ямі.

— Продовжуй! — сказав він йому.

От же ж нахаба! У мене дихання поважчало від гніву. А от і ні! Я не дозволю цьому зарозумілому типу командувати тут.

— Стоп-стоп! — закричала я та підійшла до стіни пекарні. — Я забороняю вам рухати мій фундамент.

Чоловік схрестив руки на грудях та зацікавлено схилив голову набік. Його зелені очі підозріло звузилися, коли він вивчав мене своїм прискіпливим поглядом.

— Ваш фундамент? – перепитав він, здійнявши вверх світлі брови. — А ви взагалі хто?

Я повернула голову на вивіску, де великим чорним курсивом писало «Вікторія». Я ненавиділа усе, що було повʼязане з коханням, але не могла дозволити їм знищити історію моїх бабусі та дідуся. Вони заслужили, щоб ця пекарня існувала й надалі. А я зроблю все, щоб зберегти її. Мій погляд знову відшукав зелені очі. Я з гордістю підняла голову вище та впевнено сказала:

— Нова власниця пекарні.