ПЛАНЕТА ВЕКСТАР

Векстар - планета, що стала справжньою загадкою для вчених та дослідників. Відкрита випадково, край відомої галактики, вона швидко привернула увагу своїми дивними характеристиками. Векстар оповитий щільним шаром фіолетової атмосфери, і, незважаючи на її непрозорість, планета виглядає сліпуче яскраво у світлі рідної зірки. Промені сонця, пробиваючись крізь насичені фіолетові хмари, переломлюються та розсіюються, заливаючи поверхню планети неприродними, містичними відтінками.

На перший погляд, Векстар здається неживою — жодних видимих ​​ознак флори чи фауни. Однак поверхня планети усіяна колосальними кристалічними утвореннями. Ці кристали - одні з найнезвичайніших геологічних формувань, що зустрічаються у Всесвіті. Величезні структури височіють, як величні шпилі та голки, їхні грані переливаються і переламують світло, немов саме повітря на планеті дихає магією. На денному боці планети вони грають усіма кольорами веселки, від м'якого рожевого до глибокого блакитного та пронизливо-зеленого, створюючи ілюзію казкового пейзажу. Але при цьому кожна кристалічна формація виглядає холодною і непривітною, ніби ховає під своїм яскравим фасадом якусь страшну таємницю.

Пейзаж Векстара вражає уяву своєю неземною красою і водночас наганяє незрозумілий страх. Деякі ділянки планети вкриті рівною гладдю з чорного, як смоль, піску, навколо якого кристали ростуть найвигадливішими формами — від гострих шпилів, схожих на застиглие лавові потоки, до гігантських багатогранників, наче збудованих за невідомими математичними рівняннями.

Можливо, саме через ці кристалічні утворення поверхня Векстара настільки неприступна і небезпечна для посадки. Одна помилка - і будь-який дослідницький корабель виявиться розірваний на шматки цими найгострішими кам'яними лісами. Кристали, здавалося б, на перший погляд не виявляють жодної активності, але часом, коли атмосфера наповнюється розрядами спотвореної енергії, деякі з них починають світитися зсередини дивним, неземним світлом, яке розповсюджується повільно, але невблаганно, як хвиля. Вчені називають це явище "спалахами аномалії", але досі ніхто не зміг пояснити його природу.

Під час ночі Векстар постає зовсім іншим - похмурим і страшним. Його темрява, що огортає весь ландшафт, порушується лише рідкісними відблисками, що походять від глибоких тріщин у поверхні, де кристали ніби горять зсередини, наповнюючи повітря напруженим світлом. Пурпурові, помаранчеві та блідо-блакитні вогні, що мерехтять у безмовності, створюють враження зловісних очей, що спостерігають за кожним кроком непроханих гостей.

Але найдивнішою та лякаючою властивістю Векстара залишається його здатність порушувати роботу електроніки та приладів. Все, що потрапляє на цю планету, виявляється схильним до дії загадкового випромінювання. Навігаційні системи, сканери, навіть прості ліхтарі та особисті комунікатори — все починає поводитись непередбачено, немов сама природа цієї планети впливає на техніку, вивертаючи її навиворіт.

Через ці аномалії приземлення та виживання на Векстарі стає неймовірно небезпечним. Саме тому дослідники прозвали цю планету "чужою пасткою". Занадто багато експедицій втратило зв'язок з базою, які звіти обривалися на найтривожніших нотах. Здається, сама Векстар хоче, щоб її вивчення залишалося таємницею, приковуючи себе увагу, але не дозволяючи розкрити свої секрети остаточно.

Екстремальні умови роблять її малопридатною для проживання будь-яких відомих науці істот. Атмосфера, хоч і придатна для фільтрації та створення кисню, містить високі концентрації рідкісних газів та важких металів, у тому числі аміаку, ртуті та пари миш'яку, які смертельно небезпечні для живих організмів. Крім того, вона насичена радіацією, яка не дозволяє багатьом типам обладнання функціонувати без спеціальних захисних екранів.

Різкі добові перепади температур ще одна відмінна риса цієї планети. Протягом дня, коли світло зірки пронизує фіолетові хмари і досягає поверхні, температура на Векстарі стрімко піднімається до неймовірно високих значень, плавлячи навіть деякі метали і змушуючи кристали випускати м'яке, але загрозливе свічення. Вночі ж все змінюється: поверхня планети остигає майже до абсолютного нуля, змушуючи крижаною інею покривати деякі кристалічні утворення, а на небі з'являються райдужні сяйва, що зачаровують за своєю красою, що нагадують полярні сяйва Землі.

Такі екстремальні умови та випромінювання роблять тривале перебування на Векстарі практично неможливим. Будь-який органічний матеріал починає руйнуватися, а захисні костюми та техніка зношуються із катастрофічною швидкістю. Звичайні підходи до дослідження планет тут не працюють – кожен крок необхідно прораховувати до найдрібніших деталей. Саме тому перша висадка на Векстарі, яку проводить команда Аеона, викликає безліч побоювань. Але найтривожніше — це те, що планета, здавалося б, справді мертва. І все ж таки дані сканування неодноразово фіксують дивні сплески енергії, начебто щось у глибинах Векстару жваво та активно.

Ці енергетичні сплески відрізняються регулярністю та складністю. Спочатку їх списали на звичайні геологічні явища чи взаємодію кристалічних структур із сонячним світлом. Але коли дослідні зонди почали пропадати один за одним, а запис останніх сигналів з них демонстрував різкі стрибки активності в радіодіапазонах та спотворення магнітних полів, команда усвідомила, що щось на цій планеті явно виходить за межі розуміння.

Енергетичні сигнали виходять глибоко з надр планети, з областей, куди жоден апарат не зміг би дістатися звичайних умов. Сканери виявили химерну мережу тунелів і порожнин, що йдуть углиб на багато кілометрів, але всі спроби дослідити ці підземні структури закінчувалися невдачею. Немов сама Векстар відштовхувала будь-які спроби поринути у її таємниці. Ще дивнішим було те, що поблизу цих підземних структур прилади фіксували різкі стрибки температури та тиску, а також дивні радіосигнали, які лише віддалено нагадували звичайні перешкоди.

Що ж ховається під поверхнею цієї планети? Багато дослідників вважали, що подібні сигнали можуть свідчити про наявність давніх автономних систем, можливо, залишених цивілізацією, що давно зникла. Такі системи могли включати захисні механізми або навіть залишки колись живої біосфери, законсервованої на довгі століття. Але поки що ця теорія залишалася непідтвердженою - ніхто не зміг пробратися досить глибоко.