ПРОЛОГ «ЛИСТ ДЛЯ ТЕБЕ, КОХАНА»

Навіть не знаю, як правильно почати цей лист.

Мені сказали, що це може допомогти. Тьома уже кілька місяців повторює, що я тримаю все в собі. Учора я заходив до шкільного з психолога. Так, все ж вирішив спробувати. Там я випадково запитав, чи є сенс писати лист людині, якої вже… ну… немає. Він сказав, що іноді такі листи потрібні не тим, кому їх пишуть, а тим, хто їх пише. Тому... ось.

Привіт, Аліно. Минув уже рік. Ціла чортова вічність. Я досі не можу змусити себе написати слово «була». Не можу написати: «ти була». Бо тоді доведеться визнати, що тебе справді більше немає. А я не можу.

Я досі ловлю себе на тому, що дивлюся на людей у натовпі. Бачу темне волосся — і серце починає битися швидше. Думаю: «Це вона». Потім людина повертається... і це не ти. Щоразу не ти.

Пам'ятаєш той день на пляжі? Ти тоді вперлася, що плавати не будеш, бо вода холодна. А вже через п'ять хвилин сама тягнула мене у воду й сміялася, коли я бурчав. Потім ми лежали на рушнику, і ти сказала, що лише на дві хвилини заплющиш очі. У підсумку ти проспала майже годину, поклавши голову мені на груди. У мене страшенно затерпла рука, волосся лоскотало підборіддя, сонце пекло просто в обличчя... але я навіть не подумав тебе будити. Ти так спокійно спала, що мені здавалося, ніби я можу просидіти так хоч до самого вечора. І знаєш що? Напевно, справді просидів би.

А ще пам'ятаєш, як ти постійно витягувала мене з гри? Я тільки сідав грати з хлопцями, як телефон одразу світився повідомленням: «Макси-и-им». Саме так, через купу літер «і». Я вже тоді знав, що зараз буде. Через хвилину ти писала: «Ходімо дивитися фільм». Я відповідав, що не можу, що ми тільки почали грати. А ти надсилала одне слово: «Можеш». І чомусь я завжди міг. Хлопці потім сміялися, називали мене підкаблучником, але мені було абсолютно байдуже. Якщо чесно, я набагато більше хотів сидіти поруч із тобою під пледом, ніж ще кілька годин дивитися в монітор. Навіть знаючи, що на середині фільму ти, швидше за все, заснеш, а я додивлятимуся його вже сам.