Глава 2 Захист

Кароліна оглянулася.

— Швидко йди до хати, а я посилю захист, — наказав Єільк.

— Який захист?

— Якщо хочеш дожити до відповіді, не сперечайся.

Між деревами знову хруснула гілка. Цього разу значно ближче.

Кароліна не стала нічого питати. Вона кинулася до крайньої хати, мало не перечепилася через низький поріг і зачинила за собою двері.

Усередині було напівтемно. Крізь невелике вікно проникало тьмяне вечірнє світло. Біля стіни стояло вузьке ліжко, застелене сірою ковдрою, навпроти — стіл і дві лави. Над піччю сушилися зв’язані в пучки трави. На полицях лежали ножі, мотузки, глиняний посуд і кілька потертих книжок.

Сумнівів не залишилося: Єільк справді жив тут сам.

Кароліна підійшла до вікна й обережно визирнула назовні.

Темноволосий чоловік опустився біля невеликого каменя, якого вона раніше не помітила. На його поверхні були вирізьблені дивні знаки. Єільк провів долонею по одному з них, і заглиблення спалахнуло блідо-синім світлом.

Кароліна завмерла.

Від каменя в обидва боки побігли тонкі світлі лінії. Вони ковзнули по землі, розділилися на десятки відгалужень і простягнулися до інших хат. Один за одним біля осель спалахували схожі камені.

Над поселенням на мить виникла напівпрозора блакитна сітка. Вона накрила десять хат, городи та господарські будівлі, а потім згасла.

Кароліна бачила магію.

Справжню.

Не фокус, не гру світла і не вигадку Кирила, якою він намагався виправдати свій божевільний задум.

У сусідній хаті відчинилися двері. Івві наказала двом дітям  негайно повернутися всередину й зачинила за ними двері. Алейра та Мифіль слухняно зникли в хаті, хоча обоє намагалися визирнути з-за материної спини.

Невдовзі з-за будинку вийшов чоловік із сокирою в руці.

— Що сталося? — запитав він.

— Хтось іде з лісу, — відповів Єільк.

Чоловік поглянув на Кароліну у вікні.

— Через неї?

— Найімовірніше.

Івві теж подивилася в бік крайньої хати. У її погляді не було ворожості, лише тривога.

— Майлісе, заведи дітей у нижню кімнату, — сказала вона чоловікові.

— Спочатку допоможу Єількові.

— Якщо захист не витримає, твоя сокира нас не врятує.

Майліс Крайль міцніше стиснув руків’я, але сперечатися з дружиною не став.

Кароліна відійшла від вікна. Через неї мешканці поселення ховали дітей і бралися за зброю. Вона лише кілька хвилин тому дізналася їхні імена, а вже принесла їм небезпеку.

Можливо, треба було бігти далі.

Проте куди?

Вона не знала цього світу. Не знала навіть, у якому напрямку розташоване найближче місто. А відьмак, на відміну від неї, чудово орієнтувався в лісі.

За дверима пролунав низький гул. Стіни хати ледь помітно здригнулися. З полиці впала дерев’яна ложка.

Кароліна знову кинулася до вікна.

Між деревами з’явилася темна постать.

Відьмак ішов повільно, наче нікуди не поспішав. Довгий темний плащ чіплявся за гілки, але він навіть не намагався їх відсувати. За спиною виднілися руків’я двох коротких мечів. Його обличчя ховалося в тіні каптура.

Він зупинився там, де закінчувався ліс.

Просто перед невидимою межею.

Отже, захист справді діяв.

Єільк випростався.

— Назви себе.

Відьмак не відповів.

Він дивився на крайню хату. Кароліна була впевнена: навіть крізь вікно та сутінки він бачить її.

— Віддай дівчину, — промовив він.

Його голос звучав спокійно. Від цього Кароліні стало ще страшніше.

— Спочатку скажи, навіщо зв’язав її, — зажадав Єільк.

Відьмак трохи повернув голову.

— Це не твоя справа.

— Ти прийшов до моєї оселі зі зброєю. Тепер моя.

— Не змушуй мене руйнувати ваш захист.

Єільк коротко всміхнувся, але веселощів у цій усмішці не було.

— Спробуй.

Повітря між ними затремтіло.

Відьмак ступив уперед. Щойно носок його чобота перетнув невидиму межу, у повітрі спалахнули блакитні знаки. Пролунав різкий тріск, наче одночасно зламалися десятки сухих гілок.

Незнайомця відкинуло назад.

Він устояв на ногах, лише похитнувся. На краю його плаща спалахнув синій вогонь. Відьмак стиснув тканину рукою, і полум’я згасло.

Кароліна мимоволі відступила від вікна.

Захист зупинив його. Але ненадовго.

Вона це відчувала.

Єільк підійшов до межі ближче.

— Іди звідси.

— Вона не належить цьому світові.

— Я вже здогадався.

— Тоді маєш розуміти, що її поява тут не випадкова.

Кароліна затамувала подих.

Єільк не озирнувся.

— Вона каже, що втекла від тебе.

— Вона не знає, від чого насправді втекла.

— Зате мотузки на її руках справжні.

Відьмак замовк.

Кароліна торкнулася подряпаного зап’ястка. Він міг скільки завгодно говорити загадками, але саме він залишив її зв’язаною в чужій хаті.

— Я не повернуся! — вигукнула вона, відчинивши вікно.

Єільк різко повернув голову.

— Відійди від вікна!

Відьмак ступив ближче до межі, але вдруге перетнути її не наважився.

— Кароліно, ти не розумієш, що робиш.

— А ти нічого мені не пояснив! Просто зв’язав!

— Бо ти не стала б слухати.

— Це не виправдання.

На мить запала тиша.

— Кирило хоче принести мене в жертву, — продовжила Кароліна. — Ти знав про це?

Відьмак повільно підняв голову. У темряві під каптуром блиснули очі.

— Твій брат не розуміє, кого покликав.

Кароліна похолола.

— Ти працюєш на нього?

Відьмак не відповів.

— Відповідай!

— Зачини вікно, — наказав Єільк.

— Але він знає Кирила!

— Саме тому зачини.

Кароліна ще кілька секунд дивилася на відьмака, сподіваючись, що він скаже бодай щось. Та незнайомець мовчав.

Вона з силою зачинила вікно.

Майже відразу зовні пролунав удар. Блакитне сяйво залило кімнату, стіни затремтіли, а глиняна миска зісковзнула зі столу й розбилася.

Кароліна пригнулася.

Другий удар був сильнішим.

На балках під стелею спалахнули ті самі знаки, що й на каменях. Вони світилися нерівно, ніби ось-ось мали згаснути.