Глава 1 Чужинка

Кароліна розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуває.

У невеликій кімнаті пахло димом, вогкою деревиною та незнайомими травами. Крізь щілину між важкими шторами пробивалася тонка смуга сірого світла. Десь зовні шуміли дерева.

Руки були зв’язані за спиною.

Кароліна смикнулася, і груба мотузка боляче врізалася в зап’ястки. Щиколотки відьмак теж зв’язав, хоча вона й без того навряд чи змогла б далеко втекти. У голові паморочилося, перед очима все ще пливли темні плями.

Вона прислухалася.

Тихо.

Ні кроків, ні голосу, ні брязкоту посуду. Навіть вогонь у печі майже згас. Відьмак кудись пішов.

Кароліна затамувала подих. Це могла бути її єдина нагода.

Вона перевернулася на бік і підтягнула коліна. Кожен рух відгукувався болем у затерплому тілі. Дівчина не знала, скільки часу пролежала тут і коли повернеться господар оселі.

Перед очима знову постало обличчя Кирила.

Її двоюрідний брат говорив про обряд так спокійно, наче йшлося не про людське життя, а про вигідну угоду.

Безмежна влада в обмін на неї.

Кароліна досі не могла повірити, що він справді на це здатен. Вони знали одне одного з дитинства. Кирило гостював у їхньому домі, сидів із нею за одним столом, сміявся, розпитував про справи. А тепер вирішив віддати її невідомій силі.

«Як він міг?»

Страх швидко змінився злістю.

Кароліна звелася на коліна й оглянула кімнату. Ніж відьмак із собою не залишив. На столі стояла глиняна миска, біля печі лежали дрова, а зі стіни неподалік від підлоги стирчав кривий цвях.

Дівчина підповзла до нього й повернулася спиною.

Мотузка була міцна. Цвях раз по раз зісковзував, дряпаючи шкіру. Кароліна кусала губи, щоб не застогнати. Здавалося, вона чує кроки за дверима, але щоразу це була лише гілка, яка шкреблася об стіну.

Час тягнувся нестерпно повільно.

Нарешті одна з ниток луснула.

Кароліна завмерла, не вірячи власному щастю, а тоді взялася до роботи ще завзятіше. Незабаром мотузка ослабла настільки, що дівчина змогла вивільнити одну руку.

Розв’язати ноги було вже значно легше.

Вона підвелася, сперлася долонею об стіну й перечекала напад запаморочення. Зап’ястки почервоніли, на одному виступила кров, але зупинятися не можна.

Відьмак міг повернутися будь-якої миті.

Кароліна обережно відчинила двері.

Перед нею простягався ліс.

Високі дерева стояли так близько одне до одного, що їхні переплетені крони майже не пропускали світла. Жодної дороги чи хоча б стежки дівчина не побачила. Лише вогка земля, коріння й папороть.

Озирнувшись на порожню оселю, Кароліна ступила між деревами.

Спочатку вона намагалася запам’ятовувати шлях. Звернула біля розколотого блискавкою дуба, обійшла порослий мохом валун, перейшла вузький струмок. Їй здавалося, що достатньо рухатися в одному напрямку — і вона неодмінно вийде до дороги.

Та дороги все не було видно.

Ліс наче не мав кінця.

Минуло багато часу. Скільки саме, Кароліна вже не знала. Крізь густе гілля майже не проглядало небо, тому вона не могла навіть визначити, чи наближається вечір.

Ноги боліли, у горлі пересохло. Кілька разів дівчині вчувалися кроки позаду. Вона озиралася, вдивлялася в темряву між стовбурами, але нікого не бачила.

Відьмак не гнався.

Принаймні поки що.

Кароліна мала б зрадіти, та від цього ставало лише тривожніше. Невже він досі не помітив її зникнення? Або помітив, але не поспішав, бо знав, що вона все одно не вибереться з лісу?

Дівчина прискорила крок.

— Кирило, як ти міг… — прошепотіла вона.

Лють допомагала рухатися далі. Якби не вона, Кароліна, мабуть, уже сіла б під першим деревом і заплакала.

Раптом попереду стало світліше.

Дерева порідшали.

Кароліна кинулася вперед, не зважаючи на гілки, які хапали її за одяг. За кілька хвилин ліс закінчився.

Удалині показалися перші будинки.

Дівчина полегшено зітхнула й озирнулася. Ніхто не виходив із лісу слідом за нею. Між деревами не майнула темна постать відьмака.

Вона втекла.

Принаймні зараз Кароліні хотілося в це вірити.

Поселення виявилося зовсім маленьким. Дівчина трохи пройшлася й нарахувала лише десять хат. Вони стояли на значній відстані одна від одної. Біля деяких були городи, загони для худоби й невеликі господарські будівлі.

Жодного знака з назвою поселення Кароліна не побачила.

Крайня хата стояла найближче до лісу. Сусідня була лише з одного боку, а далі починалася незаселена місцевість.

Кароліна вже хотіла підійти до дверей і постукати, коли за спиною пролунав чоловічий голос:

— Стій, чужинко!

Від несподіванки вона здригнулася.

Голос був грізний. Кароліна повільно й обережно повернулася, намагаючись не робити різких рухів.

За кілька кроків від неї стояв темноволосий незнайомець. Високий, широкоплечий, у темному одязі незвичного крою. Його уважний погляд ковзнув по її подертому вбранню, закривавлених зап’ястках і зупинився на обличчі.

Кароліна відступила на крок.

Чоловік насупився.

— У тебе руде волосся й зелені очі. Тебе прислала Айліфа?

— Я не знаю такої людини.

Незнайомець трохи схилив голову.

— Хм. Якби знала, то не називала б її людиною.

Кароліна не розуміла, жартує він чи погрожує.

— А хто така Айліфа?

На обличчі чоловіка вперше з’явилося здивування.

— Вона кервіль.

— Хто такі кервілі?

Тепер незнайомець дивився на Кароліну так, наче перед ним стояло небачене створіння.

— Високогірні істоти. Вони володіють стихійною магією.

Дівчина мовчки кліпнула.

Можливо, вона вдарилася головою сильніше, ніж думала. Іншого пояснення почутому Кароліна не знаходила.

— Чому ви вирішили, що вона мене послала до вас? — нарешті запитала вона.

— Бо обіцяла прислати свою людину. Та теж рудоволоса й зеленоока, як ти.

Кароліна машинально торкнулася волосся. Отже, її просто сплутали з кимось іншим. Звичайний збіг. Нічого більше.