Розділ 67. Засідка

Лісова дорога звивалася, мов змія, темна і непередбачувана. Кожен звук — скрип гілки, тріск під колесами — змушував серце Емілії стукати частіше. Вона сиділа, притискаючись до Демида, відчуваючи, як його спина напружена, готова до будь-якої небезпеки.

— Вони за нами, — прошепотіла вона, ледь чутно.

— Я знаю, — відповів він, не відводячи очей від темряви перед машиною. — І вони не знають, що на них чекає.

Раптом з обох боків дороги виросли тіні — чорні, мов ніч. Двоє чоловіків вистрибнули з кущів, блокуючи шлях. Інші приховано пересувалися зліва і справа, створюючи коридор смерті.

Емілія затамувала подих. Страх став нестерпним, змішавшись із дивним хвилюванням, що пульсує в тілі, коли поруч Демид. Його рука стиснула її руку міцніше.

— Залишайся спокійна, — спокійно, але з відчуттям невідворотності, промовив він. — Я покрию тебе.

Перший нападник кинувся на машину, але Демид миттєво відреагував: короткий рух, удар плечем — і чоловік впав на землю. Другий намагався прорватися збоку, але Демид різко повернув кермо, змусивши його зіштовхнутися з деревом.

Емілія відчула, як її серце стукає в такт адреналіну, і водночас у грудях прокинулося щось інше — змішане з бажанням і страхом. Вона відчувала його кожен дотик, кожен рух, що захищав її, і ця небезпечна близькість змушувала її тіло відповідати, навіть коли розум кричав: «Втікай!»

— Ще трохи, — бурмотів Демид, відчуваючи загрозу з усіх боків. — Тільки трохи — і ми прорвемося.

Тіні переслідувачів були всюди, але він рухався, як тінь темного вовка, точний, швидкий, невловимий. Кожен нападник падав, залишаючи після себе відлуння люті і поразки.

— Ми виживемо, — прошепотів він, ледве чутно. Його очі дивилися на неї так, що вона знову відчула пульсуючу близькість, той самий тонкий біль, що змішував страх і пристрасть.

Емілія стискала його руку, і вперше за довгий час зрозуміла, що поруч з ним вона не лише боїться, а й живе. І хоч попереду чекала ще більша небезпека, цей момент — їхня перемога над темрявою — робив їх сильнішими разом.