Розділ 43

Розділ 43

На екрані старенького смартфона нарешті з’явилася заповітна піктограма Wi-Fi. «Підключено», — прочитав Влад на екрані, і це слово здалося Владу найкращим, що він бачив за останні місяці. Він миттєво запустив браузер, перевірив, чи працює VPN, і зайшов у пошту, в анонімну скриньку, створену на закордонному сервері ще рік тому саме для такого "чорного дня". Пальці, що майже не слухалися від холоду, швидко скопіювали вже давно підготовлені адреси одержувачів. Це був список смертельно небезпечних людей та установ для репутації Данила: редакція Bihus.Info, журналісти програми «Схеми», розслідувачі «Української правди», офіційна електронна приймальня НАБУ... І, як контрольний постріл у голову, особиста пошта головного конкурента Корса, забудовника Вакуленка, який давно мріяв знищити імперію Данила.

Тема листа була короткою і вбивчою: «Чорна каса Корс-Груп. Докази злочинів».

Текст він давно вже підготував і лише скопіював, Кожне слово звучало у цьому тексті, як вирок: «У вкладенні додається повний архів фінансових документів, записи розмов та неспростовні докази підкупу деяких чиновників міської адміністрації за 2023-2025 роки. Також тут містяться докази фальсифікації кримінальної справи проти Катерини Бойко. Данило Корс є замовником викрадень, убивств та шантажу. Це не фейк. Перевірте метадані файлів».

Влад натиснув опцію «Прикріпити файл» і з жахом побачив першу суттєву перешкоду для пересилання. Чорт, архів важив п'ятсот мегабайт! Для сучасного мобільного зв'язку, в принципі, це була дрібниця, геть небагато, але для цього слабкого і перевантаженого готельного інтернету передати такий масив інформації було важко. І швидкість завантаження була жахливою! Бо зелена смужка повзла по вузькій стрічці, що демонструвала завантаження даних, знущально повільно, як равлик. Влад втупився в екран і майже не кліпав, а там повзло: десять процентів...  п'ятнадцять... сімнадцять...

Чоловік стояв на лютому морозі, знову ховаючись у тіні сміттєвих баків під стіною готелю, і дихав на задубілі пальці, намагаючись зберегти в них хоч краплю чутливості. Йому здавалося, що час розтягнувся на довгенні години, де кожна секунда перетворювалася на годину очікування.

Раптом тишу провулку розрізало світло фар. Повз готель повільно проїхала машина, схожа йому на патрульну машину поліції. Влад миттєво втягнув голову в плечі, затамувавши подих і втиснувшись спиною в цегляну стіну, а потім взагалі присів за баками зі сміттям. Машина проїхала повз, ліниво мигнувши синіми маячками, і зникла за рогом. Можливо, це й не була поліція, але Влад все одно захвилювався. Він нервово глянув на екран, там уже було завантажено п'ятдесят процентів.

«Давай, швидше... Ну ж бо...», — подумки благав він бездушну техніку.

І раптом сигнал зник. Смужка стала червоною.

— Ні, ні, ні! — Влад у відчаї потряс телефоном, ледь стримуючись, щоб не закричати. — Тільки не зараз!

Можливо, хтось зараз перезавантажував роутер, а можливо, тут, на задвірках готелю, просто був дуже слабкий сигнал… Влад зрозумів, що в нього немає вибору. Він зробив кілька кроків із рятівної тіні ближче до освітлених вікон готелю та центрального входу, виходячи під ліхтарі. Це було шалено ризиковано, адже його могли зафіксувати камери спостереження готелю, та його міг побачити будь-хто, але відступати було нікуди.

І (о диво!) сигнал з’явився знову! Слабкий, але стабільний. Смужка знову поповзла, показуючи спочатку вісімдесят процентів, потім дев'яносто...

Влад гіпнотизував поглядом ті так сильно потрібні йому зараз проценти, а сніг заліплював йому очі і танув на віях, проте чоловік наче не відчував холоду і геть нічого не помічав, тільки нервування і шалену напругу. Нарешті на екрані висвітилися дев'яносто дев'ять процентів, а потім телефон радісно дзенькнув, кинувши перед Владом так довго очікуване слово: "Надіслано!".

Влад видихнув величезну хмару пари, бо ж і не дихав майже весь цей час, відчув, як з його плечей впала неначе величезна кам'яна гора, принісши полегшення, бо ж він зробив усе те, що задумав.

Тепер же діяти треба було дуже швидко. Він миттєво витягнув сім-карту з телефону, переламав її навпіл і кинув у сміттєвий бак, а сам телефон вимкнув і заховав у глибоку внутрішню кишеню куртки. Різко розвернувся і побіг до машини, ковзаючи по льоду...

Зворотна дорога була ще важчою, бо перетворилася на справжнє пекло. Снігопад посилився, створював тепер перед лобовими склом просто суцільну білу стіну, а дорогу взагалі було ледь видно. Двічі Влад застрягав у кучугурах і, проклинаючи все на світі, мусив виходити в ніч, щоб відкопувати колеса шматком старої фанери, яку возив у багажнику.

Коли він нарешті під’їхав до дідової хати, була вже глибока і глуха ніч, і світла у вікнах не було, будинок виглядав чорним і мертвим.

Влад зайшов усередину, не роззуваючись і інстинктивно пригнувшись, як їх вчили на навчаннях. Він трохи злякався, що Аліси тут немає, бо вогник лампи не горів. 

— Алісо? — тихо спитав він у темряву.

— Я тут, — її голос пролунав із дальнього темного кутка, де стояло ліжко.

Влад підсвітив собі телефоном, ліхтарик якого вихопив із темряви Алісу. Вона сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і тримала в руках його пістолет, який він залишив їй для захисту. Дуло було спрямоване прямо на двері, пальці нервово тремтіли, а очі дівчини були величезними від жаху.