Розділ 41

Розділ 41

Снігопад, що почався як легка примха погоди, вночі перетворився на справжню карпатську хуртовину. Вітер вив у димарі, наче голодний вовк, а сніг заліплював вікна, відрізаючи хату від решти світу білою завісою.

Влад стояв біля дверей, застібаючи куртку. На голову одягнув чорну шапку, натягнувщи її аж до брів, у кишеню поклав дешевий смартфон із інформаційною "бомбою", здатною підірвати імперію Корса.

— Не чекай мене, Алісо, лягай спати, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі, бо перевіряв якраз, чи добре зашнуровані черевики.

Аліса стояла біля печі, кутаючись у дідів светр. На її безіменному пальці тьмяно блищала срібна обручка.

— Владе, та що ти таке кажеш?! Як же я можу спати?! Ти їдеш у ніч, у завірюху, і ще й на машині, яка ледве дихає! — гірко заперечила Аліса.

— «Ланос» — машина-звір! Порветься крізь будь-які перешкоди! Що їй та завірюха, змете зі скла двірниками та й усе! — Влад намагався жартувати, але його голос звучав напружено. — Сніг мені на руку. Камери на трасі якраз в таку погоду будуть сліпі, а патрулі сидять у теплих будках. Я проскочу непомітно. 

Він підійшов до Аліси і заглянув їй в очі, взяв за руку.

— Я мушу це зробити, Алісо. Заради Каті. Якщо я не вдарю зараз, то завтра її можуть перевести в загальну камеру. А там... З її серцем...

— Я знаю, — Аліса пригорнулася до нього. — Просто... Ти повернися. Нікуди не подінься, Владе, заради Бога! А якщо ти застрягнеш десь у кучугурі? Машина застрягне...

— Я дійду пішки. Я ж горець, пам'ятаєш? Карпатський гуцульський горець! — він усміхнувся, але в очах не було веселощів, тільки рішучість і впертість.

Влад поцілував Алісу коротко, жадібно, як цілують перед боєм, і вийшов у снігопад і темряву.

Дорога вниз була справді пеклом. Старий «Ланос» кидало з боку в бік на обледенілому камінні, а двірники не справлялися з мокрим снігом. Влад вчепився в кермо обома руками і молився всім богам, яких знав. Він не вмикав на машині дальнє світло, щоб не привертати уваги, тільки ближнє, яке вихоплювало з темряви стіну снігу і чорні стовбури смерек, що нависали над дорогою. П'ять кілометрів до траси він їхав десь сорок хвилин.

Коли машина нарешті виїхала на асфальт, то стало трохи легше, але небезпечніше, бо тут могли бути машини.

Влад звернув у бік готелю “Едельвейс”. Це була сучасна новобудова з дерев’яного зрубу, парковка якої була забита дорогими позашляховиками туристів. Чоловік заглушив мотор десь за сто метрів від готелю, сховавши машину за сміттєвими баками недалеко біля траси. Потім підняв комір куртки вище, опустив голову і пішов пішки до готелю. Вітер збивав його з ніг, а сніг засліплював очі, але він вперто йшов, бо мусив зробити задумане.

Влад підійшов до готелю з боку чорного входу, дістав телефон задубілими від холоду пальцями і активував вайфай. На екрані висвітилася мережа “Edelweiss_Guest”. Сигнал був слабкий, всього дві поділки, але він був! Це порадувало й збадьорило чоловіка, але...

«Пароль. Чорт, потрібен пароль», — розчаровано зітхнув Влад, тицьнувши на екран телефону...