Розділ 39

Розділ 39

Минув місяць. За цей час світ навколо їхньої захованої в горах хатини невпізнанно змінився, посірів і затвердів, наче хтось невидимий стер із пейзажу всі яскраві фарби. Трава лежала прибита першими ранковими морозами, а густі білі тумани спускалися з вершин гір, щоранку оточуючи їхній крихкий сховок щільною і непроглядною стіною.

Аліса теж змінилася. Колишня витончена секретарка з ідеальним манікюром і гладенькою шкірою зникла, а на її місці з’явилася жінка з коротко обрізаними нігтями, загрубілою від роботи шкірою на руках і вічно настороженим поглядом, яка вміла розпалювати примхливу піч лише трьома сірниками і не боялася крижаної води з криниці. Її живіт помітно округлився, і тепер під грубою в’язкою товстого светра вже чітко вгадувалася пружна куля, в якій жив і ріс їхній Олекса. Чи Вікторія. Хоча чомусь Влад був упевнений, що це буде син. 

Дитина часто штовхалася, особливо вечорами, коли Аліса сиділа біля відкритого вогню, перебираючи пальцями крупу, знайдену в запічку. Сірі польові миші, відчуваючи зиму, все-таки дісталися до їхніх мізерних запасів, і доводилося рятувати кожну зернину.

— Він точно буде футболістом, — сказала вона, мимоволі морщачись від сильного та вимогливого поштовху десь під самі ребра. — Або боксером чи плавцем, як ти, бо вже зараз проявляє такий характер, що мені стає аж страшно.

Влад, який саме сидів на підлозі й зосереджено лагодив стару дідову гасову лампу, повільно підвів голову. Він теж змінився до невпізнання: відростив густу чорну бороду, яка приховувала половину обличчя, роблячи його старшим і схожим на суворого місцевого мольфара або відлюдника, що роками не спускався до людей.

— Він буде архітектором, — заперечив Влад спокійним тоном, обережно відкручуючи закіптюжений фітиль. — Він буде будувати щось міцне, красиве і вічне, а не битися і нівечити чужі обличчя чи долі, як довелося мені.

Він протер скло лампи ганчіркою, налив у посудину паливо, і в хаті запахло гасом, різким, але навіть приємним запахом, який тепер асоціювався у них із затишком.

— Владе, — Аліса тихо відклала миску з перебраною гречкою, і її голос зазвучав тривожно. — Продукти закінчуються. Борошна залишилося максимум на два дні, якщо економити, олія на самому дні пляшки... Ми не протримаємося довго.

Влад кивнув, не відриваючи погляду від лампи, адже він знав це краще за неї, бо щодня подумки рахував кожну картоплину в погребі і кожну банку консервації.

— Завтра я поїду вниз, в містечко, — сказав він твердо, наче виносив вирок. — У Верховину. Там якраз завтра буде базарний день, буде багато людей, легше загубитися.

Аліса миттєво напружилася, відчуваючи, як всередині все стискається від їдкого страху, адже кожна його вилазка в долину, в той ворожий для них світ, була для неї справжніми тортурами.

— Це надто небезпечно, — прошепотіла вона. — Твоє фото висить на кожному стовпі, в кожному відділку, Данило ж обіцяв гігантську винагороду...

— З цією бородою, в такому лахмітті і в старій шапці мене рідна мама не впізнає, — заспокоїв він її, нарешті збираючи лампу докупи. — А «Ланос» я залишу в лісі надійно схованим кілометрів за п’ять до міста, і дійду пішки лісовими стежками, де зараз майже ніхто не ходить. Зима на носі, в лісі нічого шукати. Хіба дроворуби… Але мене точно ніхто не впізнає!

Він підвівся, підійшов до Аліси, витираючи руки ганчіркою, і його очі були серйозними.

— Мені треба не тільки продукти, Алісо. Мені життєво необхідний зв’язок та інформація. Тут немає покриття, немає інтернету. Я маю знати, що відбувається, чи шукають нас тут, чи затихло все... Ця невизначена тиша лякає мене навіть більше, ніж найгірші новини.

Наступного ранку, коли гори ще спали під ковдрою сизого туману, Влад почав збиратися. Перед тим, як вийти, він поклав на дерев'яний стіл важкий чорний пістолет, який виглядав чужорідним і зловісним предметом серед їхнього мирного побуту.

— Слухай мене уважно, — сказав він, дивлячись дівчині просто в очі. — Зніми з запобіжника, ось тут, якщо почуєш чужі кроки або гавкіт собак. Не питай «Хто там?». Спершу стріляй у повітря, щоб налякати. Якщо не втечуть і продовжать наближатися, то стріляй по ногах. Не вагайся. Можливо, хтось почує і викличе поліцію. Хай хоч так, але я знатиму, що ти в поліції… І я спробую тоді… Ні, чорт забирай! — перебив він сам себе. — Все було добре! Пістолет просто для захисту! — Влад зі злістю блимнув очима. — Я відчуваю себе страшенно беззахисним, коли знаю, що ти не поруч! Але мушу піти. Нам потрібна їжа. Й інформація. 

— Я не зможу, — прошепотіла вона, з жахом дивлячись на зброю. — Я ніколи не стріляла в людину...

— Зможеш, — жорстко відрізав він, беручи її за плечі. — Ти майбутня мати. Ти захищаєш навіть не себе, а свою дитину! Інстинкт зробить усе за тебе, просто довірся собі.

Він поцілував її, довго, міцно і жадібно, ніби намагався передати їй своє дихання і залишити частину своєї сили на її губах, а потім, накинувши на плечі стару куртку, вийшов за двері і миттєво зник у густому ранковому тумані, наче розчинився в молоці.

Аліса залишилася сама в порожній хаті, де запанувала враз гнітюча тиша і страшним та смертельним інструментом лежав чорний пістолет на столі…