Розділ 36

Розділ 36

— Ти схожа на маленького лісового гнома, — сказав він хрипким голосом, витираючи мокре чоло передпліччям.

— А ти — на божевільного дроворуба з трилера, — парирувала вона, спускаючись сходами. — Тобі не холодно? Ти ж весь мокрий.

— Робота гріє краще за будь-який одяг.

Влад встромив сокиру в колоду, підійшов до неї ближче, і Аліса побачила, як від його розпаленого тіла йде пара, розчиняючись у холодному повітрі.

— Як спалося? — він уважно вдивлявся в її обличчя. — Кошмари не мучили?

— Вперше за останній місяць — ні, — чесно відповіла вона. — Тут так тихо, що я чула, як у стіні всю ніч шаруділа миша.

— Це не миша, це домовик, господар хати, — цілком серйозно сказав Влад. — Треба буде ввечері залишити йому на тарілочці якось їжі, щоб прийняв нас.

Він легко, однією лівою рукою, підняв величезний оберемок нарубаних дров.

— Ходімо в хату. Будемо вчитися розпалювати ватру, бо якщо ми зараз не нагріємо піч, то до вечора перетворимося на дві крижані бурульки…

Наступні дві години стали для Аліси справжнім уроком виживання в новому світі. Вона, яка все життя звикла, що тепло з’являється від одного легкого повороту вентиля на трубі, тепер із дитячим подивом і захопленням спостерігала, як Влад чаклує над темною пащею печі.

— Спочатку папір і дрібні сухі тріски, — терпляче пояснював він, викладаючи складну дерев'яну архітектурну композицію з дров всередині печі. Потім поскладав зверху дрова якоюсь спеціальною конструкцією і сірниками підпалив вогонь. — Головне — це тяга. Чуєш гудіння у печі? Це вогонь починає дихати.

Коли полум'я нарешті весело зайнялося, наповнюючи кімнату затишним легким запахом диму і деревної смоли, Аліса сіла на стільці перед піччю, зачаровано дивлячись на танцюючі язики вогню і простягнувши замерзлі руки до живого тепла.

— Це справжня магія, — промовила вона.

— Це просто вогонь і трохи дров, — усміхнувся Влад. — Але справді, схоже на магію. А тепер я хотів розказати тобі щодо води...

Воду в хату, звичайно ж, не було проведено. Але тут був раритетний примітивний старий рукомийник, смішний алюмінієвий бачок із "носиком", який треба було піднімати вгору, щоб текла тонка цівка води, і відро під ним для зливу.

— Воду треба економити, кожну краплю, — суворо попередив Влад. — Криниця знаходиться далеко внизу, метрів п’ятдесят по крутому схилу, і носити звідти повні відра вгору дуже важко. А зараз іще й сніг лежить по коліна. Дуже дивно. Вчора ми приїхали і ще навколо не було снігу все просто було осіннє і мокре, а вночі випав сніг. Та ще й так багато! Але це нам на руку. Він засипле всі наші сліди!

— Я допоможу з водою, теж піду і буду допомагати нести її! — несподівано для самої себе зголосилася Аліса, підводячись.

— Тобі не можна піднімати важке, ти вагітна, — заперечив Влад, насупившись.

— Я можу носити по пів відра, або навіть менше. Я вагітна, Владе, а не хвора, — твердо сказала вона, дивлячись йому в очі. — Я хочу бути корисною, не хочу сидіти склавши руки.

Влад подивився на неї, оцінюючи. Вона виглядала дещо комічно в цьому величезному розтягнутому светрі, з чорним розпатланим каре і слідами сну на обличчі, але в її очах горіла така непідробна вперта рішучість, що сперечатися було марно.

— Добре, — здався він. — Ти теж будеш допомагати, але не з водою. Ти будеш відповідати за вогонь, будеш берегиня вогнища. Вчасно підкидати дрова — це теж велике мистецтво! Не дай йому згаснути, Алісо, поки я ходжу за водою…