Розділ 35

Розділ 35

Перше, що відчула Аліса, коли вона розплющила очі, був холод, бо дівчина страшенно змерзла. Вона виявила, що лежить на високому, наче трон, ліжку під цілою горою якихось ковдр, але навіть це не рятувало кінчик її носа, який, здається, зовсім замерз. У кімнаті панувала напівтемрява, хоча крізь численні щілини у старих дерев'яних віконницях вже пробивалися тонкі промені ранкового світла, в яких повільно танцювали золоті порошинки.

Навколо панувала також дуже підозріла тиша. Аліса різко сіла, щільніше кутаючись у ковдру, і тривожно роззирнулася. Першою думкою було розпачливе: а де Влад?

Дівчина обережно спустила ноги на підлогу, і дошки обпекли її підошви страшнючим холодом, змушуючи її швидко намацати свої величезні кросівки і, смішно човгаючи ними, вийти у головну кімнату, що слугувала і кухнею, і вітальнею. Тут було так само холодно і порожньо. Величезна, певно, дуже давно білена, а тепер облуплена піч, що займала добру чверть кімнати, знову, як і вчора, вразила Алісу якоюсь затишністю й добротністю, а на столі, вкритому потертим обрусом, самотньо стояв емальований великий кухоль з водою і лежав аркуш паперу, притиснутий поліном.

Аліса взяла записку, вдивляючись у різкий і стрімкий почерк Влада, такий, як і він сам:

«Пішов до лісу за водою і дровами. Не виходь надвір без куртки. У шафі є старі дідові речі, знайди собі щось тепле. Я скоро».

Вона мимоволі усміхнулася, відчуваючи, як десь у грудях розливається тепло й ніжність, бо навіть тут, у цій дикій глушині, він турбувався про неї, продовжував ненав'язливо контролювати і залишати інструкції, наче вона була малою дитиною.

Аліса підійшла до масивної старої шафи, дверцята якої скрипнули протяжно і жалібно, наче у старому фільмі жахів. Перебравши вішаки, вона знайшла товстий в’язаний светр із грубої вовни, який, певно, носив ще дід Влада, і пару колючих вовняних шкарпеток. Коли вона натягнула все це на себе, светр сягав їй майже до колін, перетворюючись на сукню, а рукави довелося підкочувати тричі, щоб звільнити долоні.

У такому чудернацькому вигляді вона підійшла до вікна і з силою штовхнула дерев'яні віконниці.

Яскраве світло вдарило в очі, засліплюючи на мить.

Гори. Вони були скрізь, куди не кинь оком, величні, мовчазні, схожі на високих вартових, вкриті темним і густим смерековим лісом, з гострими вершинами, що ховалися у ранковому тумані. Повітря було таким чистим, прозорим і неймовірно смачним, що від першого ж глибокого вдиху в дівчини приємно запаморочилося в голові.

А біля хати посеред двору стояв Влад. Він був по пояс роздягнений, абсолютно ігнорував пронизливий ранковий холод, а в руках тримав важку сокиру і рубав дрова. Звуки ударів сокирою об дерево розліталися навколо луною, а товсті поліна миттєво розколювалися навпіл.

Аліса мимоволі задивилася на чоловіка, не в змозі відвести погляд. Його широка спина блищала від поту, а м’язи перекочувалися під шкірою з кожним розмашистим ударом, демонструючи дику й первісну силу. Влад, здавалося, не просто рубав дрова, щоб зігріти хату, він виплескував у цей монотонний і важкий процес усю напругу, весь накопичений гнів і страх останніх днів. Аліса помітила, що він тримає сокиру трохи дивно, оберігаючи розбиту праву руку, на якій ще виднілися сліди вчорашньої рани, але удари його все одно залишалися точними і сильними…

Дівчина тихо вийшла на ґанок, але старі двері зрадливо скрипнули.

Влад миттєво завмер із піднятою сокирою, напружився, і різко обернувся, готовий до захисту. Побачивши її, закутану в безрозмірний дідів светр, він повільно опустив зброю, з полегшенням видихнув і усміхнувся…