Розділ 32

Розділ 32

Траса Київ-Чоп безкінечною сірою стрічкою, побитою дощем і часом, бігла перед машиною, везучи їх у невідомість. Влад вів автомобіль зосереджено, майже механічно, а його напружені очі постійно сканували дорогу, дзеркала заднього виду і темні узбіччя. Він ретельно вибирав маршрут так, щоб оминати великі стаціонарні пости поліції, часто звертаючи на розбиті сільські дороги, де глибокі ями були по вінця заповнені брудною дощовою водою, і старенький «Ланос» жалібно скрипів, долаючи ці перешкоди.

Аліса дрімала, безсило відкинувши голову на підголівник сидіння, її нове і чуже чорне каре розсипалося по плечах, а окуляри сповзли на самий кінчик носа, роблячи її схожою на втомлену студентку. Уві сні вона виглядала такою виснаженою і беззахисною, що Влад, кидаючи на неї короткі тривожні погляди, щоразу відчував, як у його грудях болісно стискається тугий вузол співчуття й безсилля, адже він віз її, звиклу до розкоші, в глушину, в холодний старий дім без елементарних зручностей, замість того, щоб забезпечити їй і дитині гідний комфорт. Але він розумів, що це була єдина можлива ціна їхньої свободи і життя.

— Владе? — сонно пробурмотіла дівчина, прокинувшись, коли машину вкотре підкинуло на глибокій вибоїні. — Ми де?

— Спи, ще далеко, — відповів він. — Ми тільки-но проїхали Житомир.

Аліса потягнулася, мимоволі скривившись від тупого болю в затерплій спині.

— Мені треба в туалет. І хоч трохи розім’ятися, бо ноги набрякли. Засиділася. 

— Терпи, через п’ять кілометрів буде заправка. Маленька, стара і без назви. Там точно немає камер відеоспостереження, я спеціально перевіряв по картах.

Невдовзі вони заїхали на стару й напівпокинуту заправку, що виглядала як сумний привіт із буремних дев'яностих. Тут були іржаві колонки, облуплена фарба скрізь і сонний заправник у брудній замасленій робі, що байдуже палив біля будки під знаком, що забороняв паління. Влад натягнув кепку нижче на очі і підняв комір куртки, ховаючи обличчя.

— Сиди тут і не висовуйся, — скомандував він тихо. — Я заправлю повний бак і куплю води. В туалет підеш тільки тоді, коли я повернуся і дам сигнал, що все чисто.

Аліса спостерігала крізь заляпане брудом скло, як він розмовляє із заправником. Влад поводився напрочуд природно, навмисне сутулився, тримав руки глибоко в кишенях, час від часу спльовував на асфальт — це була ідеальна мімікрія під простого й грубуватого пацана з району. Дивлячись на нього зараз, хто б міг подумати, що цей чоловік вільно володіє трьома мовами і об'їздив пів світу?

Коли він повернувся, в руках у нього були два дешеві хот-доги в жирних паперових пакетах і пластикові стаканчики з кавою.

— Вишукана вечеря від шефа, — він криво посміхнувся, простягаючи їй їжу. — Сосиска, ймовірно, зроблена з туалетного паперу, але принаймні гаряча. Можеш іти у вбиральню. Тільки капюшон надінь, сховай обличчя.

Аліса вийшла на вулицю, і холодний вітер миттєво пронизав її до кісток. Вона швидко побігла до вбиральні, яка виявилася просто діркою в підлозі в старій дерев'яній будці за приміщенням заправки.

Коли вона вже поверталася до машини, її увагу привернув великий чорний джип, що повільно заїжджав на територію заправки. Він мав тоновані вікна й номери серії АА, а отже, київські. Аліса миттєво перелякалася, а серце забилося, наче у загнаного звірятка. Вона низько опустила голову, максимально ховаючи обличчя під глибоким капюшоном, і пришвидшила ходу, намагаючись стати непомітною. Але джип зупинився просто біля їхнього Ланоса, нахабно перекриваючи їй підхід до нього.

З машини вийшли двоє чоловіків, високих, широких у плечах, у дорогих шкіряних куртках. Один із них, лисий, з агресивним татуюванням на шиї, зміряв Алісу неприємним поглядом.

— Агов, красуне! — гукнув він самовдоволено. — Далеко зібралася? Може, вип'ємо разом кави? Чи чогось міцнішого, га?

Аліса не відповіла, навіть не підвела голови, продовжуючи бігти до рятівного Ланоса, намагаючись оминути чужий джип. 

— Не спіши так, кицю, — другий чоловік спритно перегородив їй шлях. — Ти не місцева? Може, підкинути? У нас тепло, музика грає, весело буде.

Це не були люди Данила, вона зрозуміла це одразу, і їй трохи полегшало. Так, це були просто випадкові й нахабні покидьки, такі собі хазяї життя, які зараз шукали розваг і пригод на нічній трасі.

Двері їхнього Ланоса відчинились, і Влад вийшов повільно, навіть ліниво. В одній руці він байдуже тримав недоїдений хот-дог, інша була глибоко в кишені куртки.

— Якісь проблеми, шановні? — спитав він хрипким і максимально спокійним голосом, у якому, однак, відчувалася прихована загроза.

Лисий зневажливо глянув на нього, оцінюючи старий Ланос, дешевий одяг, субтильну дівчину... Очевидно, вирішив, що це легка здобич для двох здорових бугаїв.

— Проблем немає, бро. Просто хочемо познайомитися з гарною панянкою. Вона ж не твоя власність, га?