Розділ 31

Розділ 31

Аліса якраз сиділа на дивані й складала в наплічник залишки їжі, готуючись до вечора, коли вони мали залишити цю квартиру, аж раптом тишу розірвав різкий і вимогливий дзвінок у двері, від якого її серце, здавалося, на мить зупинилося від страху. Влад і Аліса завмерли, перезирнулися. Влад зреагував миттєво, одним плавним рухом він дістав пістолет з-під куртки, зняв його із запобіжника і приклав палець до губ, наказуючи дівчині мовчати, а сам безшумно, ступаючи м’яко, як хижак, підійшов до дверей і припав оком до вічка.

— Хто там? — грубо гукнув він, майстерно змінюючи голос на хрипкий неприємний бас.

— Це Галина Петрівна, консьєржка у під'їзді! І сусідка напроти!  — пролунав з-за дверей дзвінкий жіночий голос, сповнений підозри. — Відчиняйте негайно! Я бачила світло у вікні! У цій квартирі ніхто не живе, господарі за кордоном, а лічильник крутиться! Я зараз поліцію викличу, хай розбираються!

Влад беззвучно вилаявся одними губами, розуміючи, що ситуація критична.

— Тітко Галино, та це я, Славік! — крикнув він через двері, імпровізуючи на ходу. — Друг Сергія! Він мені ключі дав, поки сам у Польщі на заробітках!

— Який ще Славік? Не знаю я ніякого Славіка! — жінка не вгамовувалася, і її голос ставав дедалі пронизливішим. — Ану покажись! Відчиняй двері і паспорт покажи! Ходять тут всякі наркомани, а потім речі зникають...

Влад на мить озирнувся на Алісу, і побачив, як вона зблідла.

— Якщо вона викличе поліцію, нам кінець, — прошепотіла вона побілілими губами.

Влад швидко сховав зброю за пояс, накинув на плечі куртку, щоб приховати пістолет, і жестом наказав їй залишатися на місці.

— Стій тут, у кутку, і не висовуйся.

Він відчинив двері, але лише на довжину ланцюжка, залишаючи вузьку щілину. Перед ним стояла маленька, але войовнича бабуся в квітчастому халаті, готова до словесного бою.

— Добрий вечір, шановна, — Влад миттєво напустив на себе вигляд простого і втомленого життям роботяги. — Який паспорт, ви що? Я тут ремонт буду робити, поки Сергія немає, він попросив по-дружньому. Ось, дивіться, інструменти лежать, — він недбало кивнув головою в темряву коридору, де валявся якийсь мотлох.

Галина Петрівна підозріло примружилася, намагаючись своїм чіпким поглядом зазирнути всередину квартири.

— А жінка? Я бачила у вікно жінку, не бреши мені!

— То дружина моя, — зітхнув Влад, опускаючи очі. — Вагітна вона. Ми квартиру шукаємо, бо нашу розбомбили, ніде жити. Переселенці ми, з-під Харкова. А Сергій сказав, що якщо ремонт зробимо, то можемо поки пожити тут. 

Це слово подіяли магічно: обличчя старої трохи пом’якшало, а зморшки розгладилися.

— Переселенці? — перепитала вона вже спокійніше. — Бідні люди... З-під Харкова, кажеш?

— Так, звідти, — Влад брехав так легко і переконливо, як дихав, дивлячись їй прямо в очі.

— Добре. Гм. Живіть уже, — буркнула вона, все ще недовірливо хитаючи головою. — Але щоб тихо мені! І сміття у під'їзді не залишайте! А то знаю я вас, квартирантів...

Вона ще раз підозріло глипнула у щілину і нарешті пішла до своєї квартири, човгаючи капцями. Влад зачинив двері, на всі оберти замкнув замки і притулився лобом до холодного металу, видихнув полегшено.

— Пронесло цього разу, — тихо сказав він. — Але це ненадовго. Вона все одно буде слідкувати, такі нічого не пропускають.

Він рвучко повернувся до Аліси, яка все ще стояла, притиснувши руки до грудей.

— Ми не можемо чекати вечора, це надто ризиковано. Треба їхати зараз і негайно.

— Куди ми поїдемо, Владе? — її голос затремтів. — Ти казав про якесь "місце, де мені не сподобається", але де це?

Влад підхопив сумку, перевірив пістолет при боці і подивився на неї рішучим поглядом.

— В Карпатах. Село Криворівня. Там, високо в горах, є старий покинутий будинок мого діда. Так, там немає інтернету і телефонного зв'язку, але й немає сусідів на кілометр навколо, і туди не проїде Гелендваген Данила. Навіть на позашляховиках туди важко проїхати. Ми спробуємо на нашому старому "Ланосі", і то, зможемо туди пробратися, якщо пощастить з погодою.

— Криворівня, — Аліса повільно повторила це дивне слово. Вона не знала такого села.

— Це далеко, — попередив Влад. — Їхати годин десять, а може й більше, якщо петляти манівцями. Ти витримаєш цю дорогу?

Аліса глибоко вдихнула, натягнула капюшон на своє нове й чуже чорне волосся і поправила окуляри.

— Я витримаю все, що завгодно, аби тільки подалі від цього міста і від нього.

Вони вийшли з квартири тихо і швидко, намагалися не потрапити на очі пильній Галині Петрівні, і випірнули у двір, де знову починався холодний осінній дощ. Їхній Ланос чекав їх під під'їздом, і Влад сів за кермо, а Аліса вмостилася поруч.

Коли машина рушила, вона кинула останній погляд на похмурі сірі панельки.

— Прощавай, Києве, — прошепотіла вона з гіркотою.

Влад скривився і глухо сказав:

— Не прощайся, Алісо. Ми повернемося, обов'язково повернемося, коли будемо готові. І тоді Данило гірко пошкодує про все, що він зробив із нами. Я обіцяю.