Розділ 27

Розділ 27

Стара київська Борщагівка спала важким, безрадісним сном. Тут не було сяйва ліхтарів, як на Печерську, і не пахло соснами, як у Конча-Заспі.

«Ланос» пірнув у лабіринт однакових панельних дев’ятиповерхівок, схожих на гігантські вулики. Влад заглушив мотор у темному кутку двору, біля дитячого майданчика, що нагадував декорації до фільму жахів: іржава гойдалка скрипіла від вітру, а в пісочниці спав бездомний пес.

— Приїхали, — тихо сказав він. — Вулиця Зодчих. Це кінець географії для таких, як Данило. Його люди сюди навіть з навігатором побояться заїхати.

Аліса подивилася на облуплений фасад будинку. В одному вікні на третьому поверсі блимало синє світло телевізора.

— Це тут?

— П’ятий поверх. Ліфт не працює, попереджаю одразу.

Вони вийшли з машини. Холодний вітер одразу забрався під широку худі Аліси. Влад, помітивши, як вона зщулилася, обійняв її за плечі, прикриваючи собою. Цей жест був таким природним, ніби вони робили це завжди, обіймалися, і зігрівали одне одного своїм теплом. 

Під’їзд зустрів їх запахом котячої сечі та старої фарби. Лампочка горіла тільки на першому поверсі, в далі довелося йти в темряві, підсвічуючи шлях екраном телефону Влада.

Вони піднімалися мовчки. Аліса ледве переставляла ноги. Адреналін, що тримав її в тонусі останні дві години, вивітрився, залишивши по собі страшенну втому. Кожен крок віддавався болем у ступнях, стертих дорогими туфлями. На п’ятому поверсі Влад зупинився біля оббитих дерматином дверей. Ключ провернувся в замку з важким скреготом.

— Заходь. Тільки не лякайся, тут... е-е-е... по-спартанськи.

Квартира зустріла їх тишею і затхлим повітрям. Влад клацнув вимикачем. Тьмяне світло освітило вузький коридор, завалений коробками, маленьку кухню з радянським гарнітуром і кімнату, де стояв лише розкладений диван і стіл з комп’ютером. Аліса зайшла всередину і вперше за вечір видихнула. Тут було брудно, тісно і бідно, але тут не було камер спостереження.

— Мій друг зараз на заробітках у Польщі, — пояснив Влад, зачиняючи двері на всі замки. — Квартира стоїть порожня вже пів року, але вода і світло є, я плачу за них. 

Він пройшов у кімнату, зашторив вікна цупкою гардиною.

— Сідай, — він кивнув на диван. — Я перевірю, чи є щось їстівне і знайду аптечку.

Аліса опустилася на старий диван. Пружини жалібно скрипнули. Вона стягнула з себе величезні кросівки і подивилася на свої ноги. П’яти були стерті до крові, пальці набрякли. Через хвилину повернувся Влад. Він тримав у руках пляшку горілки, вату і бинт.

— З їжі є тільки макарони і старі консерви. Зате горілка є. Дезінфекція.

Він поставив усе на стіл, підсунув стілець і сів навпроти неї.

— Показуй ноги.

Аліса спробувала сховати ступні під себе.

— Все нормально. Просто мозолі. Все мине. 

— Алісо, — його голос був тихим, але наполегливим. — Ти ходила сьогодні у взутті, яке створене для того, щоб сидіти і позувати перед камерами фотографів. Такі туфлі не носять на вулицях. І ти зовсім до них не звична. Зрозуміло, що це мозолі. І їх треба одразу ж полікувати!  Показуй.

Вона невпевнено простягнула ноги. Влад обережно взяв її стопу у свою велику долоню. Його пальці були грубими, але торкалися шкіри з неймовірною ніжністю. Він оглянув криваві рани ззаду на п’ятах.

— Треба промити. Буде пекти, але ти потерпи. 

Він змочив вату горілкою.

— Готова?

— Давай.

Він приклав вату. Аліса зашипіла і мимоволі вчепилася йому в плечі. Влад не відсторонився, він продовжував обробляти рани, дмухаючи на них, щоб зменшити біль.

Аліса дивилася на його схилену голову, на коротке темне волосся, на сильну шию. І раптом її погляд впав на його праву руку. Ту, якою він бив Бетона. Кісточки були збиті в м’ясо, шкіра репнула, кров запеклася чорною кіркою.

— Ох, Владе, — вона перехопила його руку. — Ти теж поранений?

Влад глянув на свій кулак, ніби вперше його побачив.

— Дрібниці. Загоїться, пробурмотів він. 

— Це не дрібниці. Там бруд. Дай сюди вату. Ти поікував мене, а я тебе. 

Вона забрала у нього пляшку і вату. Тепер була її черга.

— Тобі теж буде пекти, — сказала вона, дивлячись йому в очі.

Влад усміхнувся — втомлено, одними кутиками губ.

— Я терплячий.

Аліса почала обережно протирати його розбиті кісточки. Вона бачила, як напружуються м’язи на його передпліччі, коли спирт торкався відкритих ран, але він не видав жодного звуку.

— Ти міг зламати руку, — тихо сказала вона. — Той охоронець, адже він був величезний.

— Бетон — просто шафа. Велика, але повільна. У нього немає мотивації. А у мене була.

Аліса підвела очі. Їхні обличчя знову опинилися близько-близько. У світлі тьмяної лампочки очі Влада здавалися бездонними.

— Яка мотивація? — прошепотіла вона, хоча знала відповідь.