Розділ 6

Розділ 6

А зранку починається справжній хаос, схожий Алісі більше на вторгнення агресивно налаштованих ворогів! О дев’ятій ранку будинок вже сповнений різноманітними звуками: гупають двері, цокають підбори, лунають гучні голоси незнайомих людей...

Аліса ще лежить у ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя, коли двері її спальні відчиняються без стуку, і входить Тамара, а за нею ціла процесія, що складається з двох дівчат з величезними валізами для макіяжу, хлопець із чохлами з одягом і суперстильна жінка з планшетом у руках, схожа на красуню з обкладинки журналу.

— Доброго ранку! Підйом, спляча красуне! — жінка з планшетом махає рукою сонній та ошелешеній Алісі. — У нас таймінг! Данило Андрійович прибуде об одинадцятій, і до того часу ти маєш виглядати, як крута супермодель 

Аліса сідає на ліжку, розгублено кліпаючи очима.

— Хто ви? Що відбувається? — питає вона трохи перелякано. 

— Я — Іванна, піар-менеджер, — жінка кидає на дівчину оцінювальний погляд, від якого Алісі хочеться сховатися під ковдру. — Так! Непочатий край роботи! Шкіра бліда, синці під очима... Дівчата, тут роботи на кілька годин мінімум! Але ми не боїмося роботи! Хай вона нам боїться! — жартує Іванна з таким хижим виразом обличчя, що Алісі здається, що мова йде про неї. — Приступайте! Ми повинні встигнути до приїзду Данила Андрійовича!

Наступні дві години перетворюються для Аліси на тортури. Її миють, розчісують, скрабують, знову миють, сушать феном, фарбують... Нею крутять, як манекеном, неживою лялькою, і ніхто не питає, чи їй зручно, чи не хоче вона їсти (адже про сніданок чомусь всі забули, а вона хоче!), чи не нудить її від запаху лаку для волосся (а її нудить!)...

— Ось ваша сукня, — хлопець-стиліст витягує з чохла щось біле, мереживне і вже на вигляд тісне.

— Вона ж затісна на мене! — протестує Аліса, коли на неї намагаються одягнути це вбрання. — Вона мене обтягує і тисне скрізь!

— Потерпиш, — відрізає Іванна, не відриваючись від телефону, щось там постійно або пише, або комусь телефонує. — На фото має бути видно ледь помітний животик, а не мішок. Це ексклюзив для обкладинки бізнес-видання. Буде крутий заголовок: “Будівельний магнат будує сім’ю!”. Круто я придумала? І не кривися, кицюню, посміхайся. Ти повинна бути щасливою! Адже кожна дівчина в Україні хотіла б опинитися на твоєму місці! Ти щасливиця, що тебе обрав Данило Андрійович! Тож і будь щасливою!

Нарешті, коли залишається ще хвилин десять до одинадцятої, Алісу ставлять перед дзеркалом, і звідти на неї дивиться неймовірно вродлива, доглянута, але абсолютно чужа жінка. Лялька. Дорога іграшка в білій сукні.

Вона виходить у вітальню, ледве переставляючи ноги на високих підборах, дибуляє, наче чапля, і іншим разом їй навіть було б смішно, але зараз не до сміху, бо вона боїться впасти, таких високих підборів вона ніколи не носила.

Біля панорамного вікна у вітальні стоїть Влад. Він обертається на звук її кроків і завмирає. Його погляд ковзає по ній знизу вгору, від стильних черевичків до ідеальної зачіски. І Аліса бачить, як розширюються його зіниці. Але не від захоплення, ні! Влад злиться, і це видно неозброєним оком. Спохмурнівши, він підходить до дівчини, порушуючи свою звичну дистанцію.

— Як ви? Чи все добре? Вам зручно? — тихо питає він, зиркаючи на сходи, де на другому поверсі звучить голос Іванни, вона наказує помічникам складати всі речі й спускатися на перший поверх. 

— Ні, — чесно зізнається Аліса й зітхає. — Я ледве дихаю.

— Зніміть цю сукню, одягніть щось більш зручне, — радить злющий Влад. — Ви ж вагітна! Вам не можна, напевно, на таких підборах? Адже ви можете ненароком впасти! Ця сукня тисне вам, — він кидає погляд на маленький животик Аліси, який сукня дуже добре підкреслює, і знічено відводить погляд. У його очах з'являється дивний блиск.

— Я не можу її зняти, — жаліється Аліса, хитаючись на підборах. — Це наказав одягнути мені  Данило, він...

— Данило Андрійович приїхав! — гукає Іванна з верхньої сходинки з другого поверху, помітивши машину Данила за вікном. — Всі на позиції! Я бачу, з ним приїхав і наш фотограф! Вмикайте світло! І камери підготуйте!

Вхідні двері відчиняються, впускаючи порив холодного вітру і Данила.

Бізнесмен виглядає бездоганно. На ньому темно-синій костюм преміум класу (це видно неозброєним оком!), білосніжна сорочка, легка засмага (від дубайського сонця, напевно?). Данило заходить у дім, як господар, як людина, в котрої все під контролем (так, в принципі, і є), а за ним поспішає фотограф із купою апаратури.

Аліса робить крок назустріч Данилові, адже не бачила його цілу вічність! Телефонні розмови не рахуються! І відчуває, як її серце стукає в прискореному ритмі. Все-таки вона ще має надію, що все буде добре, адже він батько її дитини, чоловік, якого вона кохає довгих два роки! Ось зараз він побачить її, таку вродливу, підійде, обійме, скаже, що скучив...

І так, Данило помічає Алісу, підходить ближче, але не обіймає, не радіє зустрічі, а зупиняється й  оглядає її критичним поглядом.

— Непогано, — киває він Іванні, яка підходить до них. — Тільки помада занадто яскрава. Зробіть ніжніше. Алісо, привіт. Ти виглядаєш... гм… прийнятно. Могло б бути й гірше… Все-таки мої стилісти найкращі в місті! 

Прийнятно! Це слово вдаряє Алісу сильніше ляпаса. Боже, він навіть не підійшов, не обняв, не поцілував! Просто приїхав і оцінює її, перевіряє, наче реквізит перед зйомкою.