Розділ 4

Розділ 4

В цьому чужому домі завжди тихо й нудно. І ця тиша тисне на плечі і пахне дорогим освіжувачем повітря з ароматом морського бризу, хоча до найближчого моря сотні кілометрів.

Минув тиждень. Сім днів і сім ночей.

Аліса прокидається рівно о восьмій, хоча будильника тут і немає, але її біологічний годинник підлаштувався під розклад, який висить на холодильнику в кухні, роздрукований на цупкому папері:

"09:00 — Сніданок.
10:00 — Вітаміни.
11:00 — Прогулянка.
13:00 — Обід.
15:00 — Денний сон...".

Дівчина саркастично зауважує, що тепер почувається не жінкою, а тамагочі, якого вчасно годують і вигулюють, щоб він не здох.

Аліса спускається сходами у простору вітальню. Тут теж всього багато. Багато скла, нових меблів та дорогого блиску, і замало звичайного життя і затишку. Жодної фотографії в рамці, жодної покинутої книги, жодного пледа, недбало кинутого на диван. Це, все-таки, не дім Данила, це якийсь магазин елітних меблів! А може, йому якраз і комфортно у такому домі, адже сам схожий на нього? Данило тільки інколи дзвонить, запитує про настрій, але дівчині здається, що все це він робить задля годиться, контролює, так би мовити, свою добровільну полонянку. Вона вже якщо б з втекти звідси хотіла, то точно не втекла б. Тому що знаходиться постійно під наглядом, а її шеф і типу наречений є одним із найвідоміших бізнесменів та мільйонерів країни. Він її зловить і взагалі посадить у якусь клітку. Так хоч гуляти можна в саду.

— Доброго ранку, Алісо Володимирівно, — економка Тамара виникає з нізвідки, як привид у накрохмаленому фартуху. — Ваш сніданок на столі. Вівсянка на воді з ягодами і трав’яний чай. Кава вам протипоказана.

— Я знаю, Тамаро. Ви кажете мені це щоранку, — зітхає Аліса й сідає за довгий стіл, розрахований на дванадцятеро персон. Вона ж тут завжди одна.

Навпроти її тарілки лежить телефон, той самий, «тюремний». Вона хапає його з надією, що екран засвітиться повідомленнями. Але там, як завжди, порожньо.

— Данило дзвонив? — питає вона, колупаючи ложкою ідеальну, але несмачну вівсяну кашу.

— Пан Данило дуже зайнятий. Він у відрядженні в Дубаї, — завчено відповідає Тамара. — Він просив передати, що любить вас і дбає про вашу безпеку.

— У Дубаї, он як? — Аліса гірко всміхається. — Звісно. Там зараз тепло. Там завжди тепло.

Вона знає, що це брехня. Вчора ввечері, коли їй на мить вдалося зловити сигнал місцевого радіо на старому приймачі в кухні (поки Тамара не бачила), вона чула новини про відкриття нового торгового центру в Києві. І голос Данила, який давав інтерв’ю. Він був у місті. Він просто не хотів її бачити. Журналістка, котра брала у нього інтерв’ю, розпитувала також про панянку, що супроводжувала Алісиного типу нареченого на відкритті торгового центру. Данило віджартувався, що це просто його нова секретарка, яка привчається працювати двадцять чотири години на добу, оскільки тільки так люди у нього і працюють, але відповідно отримують і великі гроші за це. І відкриття торгового центру — це не розвага, а теж бізнес, тут укладаються контракти і підписуються документи, заводяться нові знайомства, чи ж не їй, журналістці, це не знати. Аліса навіть здогадувалася, хто зараз поруч із Данилом. Напевно, Марія із маркетингового відділу. Кажуть, вони спали разом. Та й зараз, напевно, проводять ночі разом, адже вагітну Алісу не можна хвилювати, тим більше напружувати фізичною близькістю. Чорт, чорт, чорт! Оце вона вляпалася! І зараз навіть ревнощі чомусь не відчуваються, один сум та якесь отупіння.

Аліса відсовує тарілку.

— Я йду гуляти, — каже вона, піднімаючись із-за столу. 

— Тільки одягніть пальто, на вулиці вітер, — командує Тамара.

Аліса виходить на терасу. Холодне осіннє повітря вдаряє в обличчя, трохи проганяючи туман з голови. Сад тут бездоганний: підстрижені кущі, доріжки з гравію, високі сосни, що шумлять десь угорі. І паркан. Три або чотириметровий, з камерами через кожні п’ять метрів.

Вона робить крок на доріжку і одразу чує звук гравію за спиною. Камінці шумлять, і дівчина кривить губи і неприємній гіркій посмішці. Їй не треба озиратися, бо вона знає, хто там. Її охоронець. Вічна тінь. Злий цербер. Влад.

Він завжди тримає дистанцію рівно в десять кроків. Не дев’ять, не одинадцять, а десять. Вона ніколи не чує його дихання, тільки цей ритмічний хрускіт гравію під важкими черевиками.

Спершу вона намагалася з ним говорити. Питала про погоду, про новини, про те, де він працював раніше. Він відповідав односкладно: «Так», «Ні», «Не знаю», «Не дозволено». Потім вона пробувала кричати на нього, вимагала випустити її. Він просто стояв і чекав, поки в неї закінчиться істерика, і завжди з однаковим і незмінним виразом обличчя, спокійним, зосередженим і трохи сумним.

Зараз дівчина вирішує змінити тактику. Аліса різко зупиняється і обертається. Влад теж завмирає. Він стоїть, заклавши руки за спину, одягнений у чорну шкіряну куртку. Чорт забирай, його погляд сканує периметр, наче він чекає нападу снайперів з-за кущів рододендрону.

— Тобі не нудно? — питає Аліса, дивлячись йому прямо в очі.

Влад переводить погляд на неї. Його очі темні, майже чорні.

— Це моя робота, Алісо Володимирівно.

— Ходити за вагітною жінкою по колу? Героїчна робота. Ти, мабуть, мріяв про це в дитинстві. Напевно так всім і розказував: «Коли я виросту, то стану наглядачем у в'язниці для багатих».